Нічне патрулювання з рівненським «беркутом»: п’яні розбірки у кафе, наркомани, привид в суді

В цій зміні відповідальна — єдина жінка-«беркут», психолог Олена. Зустрічаю її одразу біля входу на базу.

— Привіт! Знову сьогодні ти в наряді?

— Я. Ходи до мене кави поп’єм. Чергування починається з кави )))

Щоправда, кави попити не встигаємо: хлопці кличуть на виїзд і швиденько заскакуємо в машину.

— А чо ви не питаєте хто це? — цікавиться Олена. — Може це наш новий працівник, стажер )))

— Та все ми знаєм, — сміються «беркутівці», — навіть номер телефону маємо.

— Куди їдемо?

— Гуртожиток на Галицького. Сімейники.

В коридорі гуртожитку нас зустрічає заплакана жінка з трирічною дитиною на руках.

— Що у вас сталося?

— Чоловік з хати вигнав, — схлипує жінка. — Прийшов п’яний і виштовхав нас за двері. Отак от в чому були, — показує, що взута в домашніх тапочках, — не перший раз вже, вєчно отаке.

— Відкрийте, поліція, — «беркутівець» стукає в двері квартири, але ніхто не відчиняє.

— Він точно в хаті?

— Да.

— Може заснув вже?

— Нічо він не заснув. Почув вже, що міліція приїхала і не откриває. Він всігда так…

— Відкривайте! — поліцейський стукає голосніше і смикає за ручку, — бачу ці двері виносили вже, ледь тримаються.

Жінка ствердно киває головою.

— Це ваша квартира?

— Чоловіка.

— Ви тут прописані?

— Нє, це свекруха купила. Хитра така, навіть дитину не прописали.

— Тоді ми не маємо права вибивати двері. Заяву будете писати?

— Канєшно…

— То ходіть сюди, — поліцейський проводить жінку до дерев’яних ящиків у коридорі, щоб було на чому писати.

— Анічка, йди до Денисика пограйся, — жінка намагається спровадити дитину до сусідів.

— Неа, — дівчинка ще сильніше притискається до матері.

— Давайте, я потримаю, — пропонує Олена і бере малу на руки. — Підеш до мене?

Дитина не пручається.

— Та вона така, що до всіх піде…

Поки жінка пише заяву, Лєна забавляє дитину.

— Як тебе звати?

— Аня

— Анічка, скільки тобі рочків?

— Тли…

— Три? Велика дівчинка. Ти любиш молочко? Молочко треба пити, щоб нігтики були гарні і волоссячко.

— Він вас бив? — питає «беркутівець» у потерпілої.

— За руки хватав і за волоси тягав.

— То так і пишіть, — підказує Лєна.

Відібравши пояснення, поліцейські на прощання радять жінці телефонувати знов, якщо буде і далі буянити.

— Ну і що тут зробиш? — питаю в поліцейських на виході з будинку.

— Та нічо не зробиш, квартира не її, не маємо права вламуватись. А він мав повне право її вигнати.

— А якби вона була в квартирі і кричала, а він не відкривав?

— Якби кричала, що вбивають, тоді ми могли б вибити двері і втрутитись.

Поки нема наступних викликів, їдемо патрулювати двори. В місті на диво тихо, малолюдно, навіть машин на дорогах не багато.

— Десь люди пропали, — кажу, — а ще ж не так пізно.

— Бояться уже вечорами гуляти. Але це і добре.

— Чого на нас всі люди оглядаються, — дивлюся у вікно на здивовані очі поодиноких перехожих.

— На цю машину завжди так дивляться. Думають, що якщо вже ми їдем, то щось серйозне сталося.

— А коли ви «мигалки» вмикаєте, інші водії дають дорогу?

— Нєа. Ніхто не пропускає. Але ці «мигалки» тільки заважають в роботі. Бачать їх здалеку і втікають, а потім бігай за ними…

Заїжджаємо на автовокзал. Раніше це був один з самих неспокійних районів Рівного.

— Побудемо тут трохи, подивимось.

Беремо каву і п’ємо біля машини. До нас підходить кремезний чоловік в цивільному, вітається з поліцейськими.

— Це наш дільничний, — підказує мені Олена.

— Що хлопці, порядок наводите? — питає дільничний. — Я щодня розгрібаю папери і тільки читаю: «бійка», «патрульна приїхала», «ще одна патрульна», «ще одна патрульна», «лайнер" (наряд «беркута», - авт.): конфлікт вичерпано, претензій нема» ))))

— Ну а що ж, працюємо, надаємо допомогу )))

Поки дільничний розважає нас «міліцейськими байками», з забігайлівки, що поруч, все голосніше лунають голоси «відпочиваючих». До нас підбігає жіночка і схвильовано просить допомоги:

— Там зараз столи будуть бити один в одного на голові. Хлопці, підійдіть, будь ласка, гляньте.

«Беркутята» з дільничним кидаються до кафе, ми з Лєною за ними.

— Почекай, не спіши, — пригальмовує мене Олена. — Хай хлопці вперед ідуть.

На літньому майданчику «генделика» два чоловіка, як півні, скачуть один до одного, словесно міряються «хто кого завалить», позаду кожного «дружки» готуються йти «стінка на стінку», навколо них бігають нетверезі дівчата і криють всіх відбірною лайкою.

Поліцейські розводять всіх по різних кутках і намагаються розібратися, що сталося. Ми з Лєною спостерігаємо за огорожею. З «генделика» до нас виходить п’яна жінка з пивом у руках.

— А я щено тіки з АТО вернулася, — намагається скласти слова в речення, — Ви знаєте, дєвчонкі, шо я там бачила? Знаєте шо? А тут якесь х..ло кончєноє начинає мені тут шось втірать і розказувать. Та я там таких, як він…

— Це до вас чіплялися? — запитує Олена.

— Нє. Це до Вікусіка. Я приїхала і сюда до Вікусіка прийшла отдохнуть. Щас. Вікусік! — кличе міфічного «вікусіка», але ніхто не обзивається.

— До кого ви приїхали?

— До батьків. Але вони мене со скандалом вигнали з хати. І син у мене ще. Нєнавідіт мене, бачить не хоче, посилає на..

— Скільки вашому сину?

— Одинадцять ото буде через тиждень. А батя його наркоман, з другою жінкою живе.

— А син з батьками вашими?

— Да. А я вкололася в 16 років, — жінка намагається несвязно розказати нам скорочену версію історії її життя, — а потом ми Наташку похоронили. А парєнь мій з дев’ятого етажа на смерть.. Помогли. Вони всі померли давно. Я одна осталася. Спасіба мєнту. Я готова тому мєнту в ноги кланяться. Єдінствєнний мєнт, якого я реально уважаю. Спасіба, зловив, одів браслета… І тіки я жива осталася. А потім отаке почалося. Я не могла спокійно дивиться, як наших пацанов путін убиває. Я поїхала туда. За нашу землю, панімаєте, — жінка майже плаче п’яними слізьми, — Я там з прапором танцювала. Нашим жовто-блакитним. Мені там пацани подарили. Сестра замуж вишла. Маладєц, шо вишла, вирвалась. А я така тут тепер нікому нах.. ненужна.

Поки вислуховуємо цю «сповідь», офіціанти прибирають з вулиці столи, компанії розходяться.

— Все, конфлікт вичерпано, — підходить беркутівець, — бійку попередили, можем їхати.

— Ну щасливо вам, — прощається дільничний, — а я ще он того додому заведу, — показує на одного з учасників конфлікту, який уже куняє, сидячи на бровці.

— Поліцейське піклування, — сміються беркутята.

— Ой, да ладно, він тут живе в сусідньому домі.

— Ви додому? — питає Лєна в нашої «нової знайомої».

— Я нє… Я ще гулять дальше.

— Ну, добре. Гарного вечора.

Жінка йде шукати пригод далі, а ми заскакуємо в машину і продовжуємо патрулювання.

— Ох і намучаємся ми ще з цими АТОшниками, — зітхає Лєна. — Це тільки початок, все ще попереду. Їм взагалі нікому пити не можна, ні каплі ніколи. А цю дівчину я знаю. З мого району. Вона правду каже, у них там вся компанія наркоманів була. Вже нікого, крім неї, вживих нема. Вона одна осталась, бо її затримали колись за щось. Але я не думаю, що вона повністю вилікувалась. Вона не вилізе з цього поки не розбереться з своїми проблемами. Це ж не тільки залежність, там психологічні проблеми з підліткового віку ще.

— Я таке чула, що якщо людина схильна до залежностей, то якщо вона «спригне» з одної, то переключиться на іншу. Тобто перестане колотись, «бухать» почне, або в ігри азартні грати…

— Або бо бабах піде. Це правда. Того багато хто в релігію кидається, стають фанатиками. Або в роботу — трудоголізм.

— Я дивлюсь зараз на ці суди над військовими за звірства всякі і думаю: ну от їдеш ти на війну. Ясно, що будеш вбивати, бо мусиш, бо інакше вб’ють тебе. А решта все? Знущання, зґвалтування, педофілія… Війна ж тут ні до чого. Це виходить, що і серед нас ходять такі садисти і їх повно. Просто тут вони тримають себе в рамках, бо закони, суспільство…А там їм дали волю і вони відриваються по повній.

— Так да! Я тобі більше скажу, якщо такі якості в людини закладені, вони можуть до кінця життя так ніколи і не проявитись, якщо не спрацює спусковий механізм. Наприклад, побачить десь смерть: вбивство чи навіть ДТП, відчує «запах крові» і маємо готового маніяка. А людина може життя прожити і навіть сама не знати, що вона така.

— А потім вони вернуться сюди.

— Ага.

Заїжджаємо в міськвідділ завезти папери. Там теж тихо: затриманих нема, спокійна ніч. Лунає виклик: в центрі біля пам’ятника Шевченка бійка. Приїхавши туди, обходимо навколо кінопалацу, але нікого не застаємо.

— Бійка переважно 2-3 хвилини, поштовхалися і розійшлися, — каже беркутівець.

— Люди собі відпочивають просто біля кафе, — додає Олена. — Але ти знаєш, я коли почала працювати в міліції, то вже по-іншому стала дивитись на ці всі відпочинки. Професійна деформація вже. Надивишся на це все, особливо на п’яних і буйних: як людина буває твереза одна, а п’яна зовсім інша. Взагалі 90 відстотків всіх оцих проблем від п’янок. От як та мамаша з дитиною, що чоловік з хати вигнав. Може він її того і вигнав, що випивша прийшла.

— А що вона «вгашена» була?

— А ти не бачила? Так і хотілось спитати: це ти з дитиною так напилася, поки гуляла? І швидше за все не перший раз вже.

Тим часом на рацію передають орієнтування: на Ювілейному грабіж, хлопець, років двадцяти незаконно заволодів мобільним телефоном. Їдемо туди, попутно «беркутята» перевіряють документи в перехожих. Практично кожен просторікує «а чо? а шо? а нашо? а шо я зробив?».

— Ви хто такі взагалі? Представляйтеся! — «понтується» один чоловік.

— Я щойно вам представився. Посвідчення показати?

— Я тоже в органах працював, ви не правильно представляєтесь. А шо таке?

— Покажіть документи.

— А шо я зробив?

— Відпрацювання міста. Я ж не кажу, шо ви бандит, просто прошу пред’явити документи.

Перевіривши документи, «беркутів ці» прощаються.

— Ото нема нічо гіршого, ніж попасти на нашого «бувшого», - сміється Олена, - особливо якого вигнали. Всіх навчить, як працювати і представлятися.

— Під’їдь он до того чоловіка, мутний якись, — каже «беркутівець» водію, вказуючи на чоловіка, що самотньо стоїть біля магазину з телефоном у руках.

Кілька хвилин поліцейські його перевіряють і повертаються до машини.

— Що там? — запитуєм хлопців

— Та нема в нього нічо. Якісь детальки всякі непонятні. І трубка прикольна така, з якої траву курять. Але травки нема. Каже, що мав уже зустріч з ВБНОНом (відділ по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, - авт..), то не носить вже з собою )))

Об’їхавши район Ювілейний, їдемо в суди: Олена, як відповідальна в зміні, має перевірити, як несуть службу правоохоронці в міському і апеляційному судах.


— А що ти перевіряєш?

— Чи спокійно все, чи на місці, чи тверезі…

— Бувають зальоти?

— Ні, на щастя. Так, давай хай зальоти вже завтра, щоб не на моїй зміні )))

В судах обійшлося без ексцесів.

— Ще на набережну в апеляційний господарський.

— Так то не наш вже.

— А точно, то я по старій звичці.

— В тому суді привид живе, — кажуть хлопці.

— Який ще привид? — перепитую

— А, кстаті да, — підтверджує Лєна, — навіть на відео хтось з наших знімав, я сама бачила. Там реально білий силует бігає.

— Хлопці наші щоночі наблюдали його там якийсь певний період часу.

— Аааа, прикольно. Хочу відео.

— Найдем.



Продовжуємо патрулювання міста — уже в районі обласної лікарні. Заїжджаємо на територію лікарні, при в’їзді збоку на парапеті «працюють» «нічні метелики», які більше нагадують місцевих гопників, ніж повій.

— Чо вони такі страшні всі?

— А які ти хотіла, щоб вони були? А взагалі красота їхня вся не там. Вся красота… схована ))))

— А які розцінки?

— Та хто їх знає. Проводили колись відпрацювання з службою, що ними займається. Якісь штрафи давали та й усе. У багатьох навіть чоловіки є.

— І як чоловіки до їхньої роботи ставляться?

— Якщо сім’я наркоманів, то самі чоловіки і відправляють заробляти на дозу.

Об’їжджаємо лісопосадку біля лікарні.

— А що тут може бути?

— Наркомани, маніяки… Та всяке..

— О, дивися, є щось, — показують на білий бус в кущах.

Нічне патрулювання з «беркутом»: бійка з хворою дівчиною, елітний квартал, п’яні військові [Частина 1]


Під’їжджаємо до буса, «беркутів ці» стукають у вікно до водія. В салоні з водієм на пасажирському сидінні жінка. Водій не відкриває вікно.

— Що вам треба? — кричить через скло.

— Пред’явіть документи.

— Чо я вам шось маю показувати? Ви хто такі вобще?

— Поліція Рівного, — «беркутівець» прикладує посвідчення до вікна. — Документи на машину, будь ласка.

Чоловік, лаючись, неохоче показує документи, їдемо далі.

— Коханці якісь, — кажуть беркутята.

— Ну вони ж нічого не порушують?

— Не порушують, але перевірити треба.

— От я не розумію, чого всі пригають до поліції постійно, ну невже так важко показати документи і не забирати ні свій час, ні ваш.

— А треба ж йому показати перед дівчиною, хто директор! ))) Крім того, наші люди тільки права свої можуть качати, а обов’язків не знають і знати не хочуть. Вони вивчили: «Я громадянин» і всі їм винні, а вони самі нічо нікому не винні. А вдруг він там дівчину ґвалтує? «А шо таке? Я ж громадянин»? Та нє, геть нічо… Ми повинні перевірити. Раптом вона скаже: «Допоможіть». Ну чи він скаже )))

Їдемо на Пагорб Слави.

— Тут у нас є такий знайомий Петя, — розказують хлопці, — він майже щоночі танки прибирає.

— Всмислі прибирає?

— Залазить в танк, замітає там, сміття виносить. Якось приїхали, дивимся, чувак якийсь лазить по танку. Ми підходим, він спокійно так: «Добрий вечір, хлопці. Я тут танки прибираю. Ось документи, я знав, що ви приїдете, то спеціально взяв з собою». Перевірили документи, добре все. Залізли в танк, бо спочатку думали, може метал краде. Нє. Нормально, дійсно, позамітав, пакети з сміттям лежать… Часто його тут бачимо.

— Хворий? — питає Лєна.

— Звичайно. Але він тихий, не буйний. Там сім’я неблагополучна. Батько покинув давно, мати викинулась з п’ятого поверху, на смерть. Це біда, насправді.

Кличемо Петю, але не знаходимо.

— Тут ще в кущах хтось собі хатку побудував, - хлопці заводять мене за дерева біля дороги і показують, щось схоже на собачу конуру з картонних коробок.



— Це ж собача будка якась.

— Неа, це «ночлєжка». Живе тут хтось, ми бачили.

— До речі, у нас так сім’я жила, отам біля лікарні, де білий бус стояв. Хлопець з Одеси з дівчиною. Побудували собі там халабудку таку. Постійно хтось один йшов добувати гроші, пляшки збирали біля автовокзалу, а інший на господарстві залишався. Вони собі навіть городика там зробили, якісь овочі вирощували. Але нема вже їх, пропали кудись.

Близько третьої години ранку їдемо на мікрорайон Північний. На вулиці уже трохи світає. В дворі одного з будинків помічаємо підозрілого чоловіка з сумкою.

— Покажіть документи, — просять «беркута».

— Да, канєшно, зараз. Я нічого не зробив, — чоловік помітно нервує, але показує документи.

— Чого гуляєте?

— Додому йду. З роботи.

— Що в сумці?

— Змінне взуття: кросівки, нічо такого… Це не воровский набор, нє.

— Показуйте.

Чоловік витрушує з сумки кросівки, фольгу, якийсь кусок шлангу, папір з ломбарду.

— Що здавав?

— Телефон.

— Що це таке? — питають про шланг.

— Та це…я… для самооборони, якшо вдруг шо.

— А це? — питають про фольгу.

— Я не знаю.

— Як не знаю?

— Підкинули.

— Фольгу підкинули?

— Ну їй бо, перший раз бачу, — божиться чоловік.

Хлопці переписують його паспортні дані і їдемо далі.

— Наркоман якийсь. — обговорюють в машині.

— Та по-любом. Але його нема за що брати: наркотиків нема з собою. Дивний якийсь, дуже багато збігів просто: ломбард, фольга, змінне взуття. Може збирався гопнути когось чи машину обчистити.

— Ну то вже сьогодні не вийде, ви ж переписали його дані.

— Да, обламався сьогодні вже. Завтра знов піде)))

— О, дивіться, Ванька, — показують на хлопця на вулиці. — Бомж з автовокзалу. З дитинства там живе, всі наші його знають. Каже, що один наш беркут, то його хресний. Так собі придумав чогось і як бачить його, то біжить: «Хресний, прівєт!».

На годиннику 4:10, зміна закінчилася, пора з’їжджати. Але лунає ще один виклик: біля розважального закладу бійка, потрібна допомога патрульній поліції. Приїжджаємо на місце події: біля входу в бар сидить п’яний побитий чоловік, відхаркує кров, з машини патрульної поліції в кайданках виглядує затриманий, третій п’яний чоловік бігає навколо двох патрульних і кричить: «Дайте його сюди, ми щас самі всьо парішаєм».

— Що у вас тут? — питають «беркута» в патрульних.

— Бійка. Он той каратист, що в машині, побився з цими двома.

— Ну то ви взяли вже його, справитесь самі?

— Справимся.

— Ну то ми поїхали.

— Я теж поїхав, — каже один з нетверезих чоловіків і відкриває свою машину.

— Куда ти поїхав в такому стані? — «беркута» сміються.

Чоловік відбігає від машини:

— Всмислє, я цей…батя мій щас приїде, забере мене.

— Ну-ну )))

— Треба було не казати, хай би «їхав», ще 130-ту впаяли би (керування автомобілем у нетверезому стані, - авт..), щоб другий раз не повадно було.

Беркута здають зміну близько 5 ранку.

— Рада була вас бачити, — кажу.

— Вибачай, що без бійки! )

— Ага, з вами актуальніше було б з бійкою! )))

— Нічо, наступного разу все буде ))) Заходь.