Срібний призер Паралімпіади: "Олімпійське срібло – добре, але син – краще"

Не встиг прилетіти додому з перемогою, як дружина подарувала йому синочка-первістка. Затим – зустріч у Президента, де Олександру вручили орден "За мужність" третього ступеня. І хоча він поспішав по квіти для дружини, яку саме того дня забирав із синочком додому, все ж, викроїв годину для нашої розмови.

– Олександре, яка з твоїх перемог важливіша – спортивна чи життєва, батьківська?

– Скажу так: олімпійське срібло – це добре, хоча я, звісно, сподівався на золото. Але найважливіша моя перемога – це, якщо хочете, життєве золото, – син, якого ми з дружиною назвали Назаром. Отож, Назар Назаренко – звучить, правда? Він у нас справжній богатир – 3 кілограми 100 грамів, 53 сантиметри зросту, – спортсмен!

– Знаю, що ти переїхав до нас із Дніпра, тоді ще Дніпропетровська – чому прийняв таке рішення?

– Справді, я народився й виріс у Дніпрі, від народження мав проблеми із зором – це спадково. У 10 років батьки привели мене в зал дзюдо, де тренувався із цілком здоровими дітьми. Хоча лікарі, звісно, були проти й наполягали на зниженні навантажень. Тож у 2010-му від перших тренерів Дмитра Ларіонова та Віктора Чуприни я перейшов до Анатолія Пірога і вирішив, що тренуватимуся разом зі спортсменами з вадами зору. І того ж таки року приїхав на чемпіонат України до Рівного, який проходив у центрі "Інваспорт". Тут звернув увагу на симпатичну дівчину, яка виконувала роль секретаря тих змагань. Але не наважився познайомитись…

– Інтригуєте?!

– Та ні, підводжу до знайомства з моєю майбутньою дружиною Вікторією Вітковською. До речі, вона теж дзюдоїстка, тренер рівненського спортивного клубу "Олімпійські надії". А познайомилися ми в 2012-му: на чергових зборах я забув куртку в готелі "Турист". І зателефонував їй та попросив, щоб забрала. А потім ми зустрілися в Рівному на каві – це й була та омріяна зустріч, яка дала старт нашій майбутній сім’ї. Словом, 13 лютого 2014-го ми розписалися, і я, звісно, переїхав до Рівного. Є в цьому виборі немала заслуга й директора "Інваспорту" Віктора Кучера, який зумів переконати, що в Рівному – гарна тренувальна база, і допоміг нашій молодій сім’ї з гуртожитком. А головне – і в "Інваспорті", і в "Олімпійських надіях" гарний мікроклімат, тут роблять усе для того, щоб перетворити наші, здавалося б, слабкі місця на сильні. І ти починаєш по-іншому дивитися на цей світ, міряти його зовсім іншими мірками.

– Оцю волю до перемоги культивує насамперед старший тренер збірної України з дзюдо серед спортсменів із вадами зору заслужений тренер України й одночасно твій особистий – Михайло Романкевич…

– Так, і мені, й команді пощастило з тренером. Це насамперед його заслуга в тому, що рівненська школа дзюдо – краща в Україні. П’ять дзюдоїстів – вихованців "Інваспорту" – повернулися з Паралімпіади в Ріо з призовими місцями: в Ірини Гусєвої, як і в мене, срібло, у Юлії Галінської, Давида Хорави та Олександра Косінова – бронза. На минулій Паралімпіаді в Лондоні було п’ять медалей, у тому числі три золоті. Тренер і спортсмен мають виступати як одне ціле, – тільки тоді буде успіх.

– Твоя перша Паралімпіада – і одразу срібло: круто!

– Сподіваюся, не остання: дуже вже потужні стимули є в мене для перемог: це і кохана дружина, й синок, і моє тепер уже рідне Рівне, що стало містом моєї долі й так кардинально змінило її. Тут мені подобається все: його компактність і разом із тим модерність, – словом, це місто, комфортне для життя, місто, в якому хочеться жити. Дніпро теж дуже гарне, але Рівне більш європейське.

– А як тобі Бразилія?

– Там унікальне природне поєднання – гори, океан! Водночас це країна контрастів: бідність і багатство ходять там поруч. З одного боку, шикарні палаци, з іншого – люди сплять просто на картонці під відкритим небом. Наш вересень був у них найхолоднішим місяцем року, бо там це кінець зими. Отож, при їхній найнижчій температурі плюс 26-28 градусів – ми залюбки купалися в океані! Шкода тільки, що я англійської не знаю. Do you speak English? – питають волонтери, які нам допомагали. No, – кажу, а вони тільки руками розводять. Утім, не знаю, чи засяду за англійську, – адже попереду, окрім приємних домашніх клопотів, чемпіонат Європи, до якого треба готуватися, та Паралімпіада в Токіо. А загалом у мене було 10 днів акліматизації, бо я виступав на десятий день, – тож дискомфорту не відчув.

– Держава виконала свої зобов’язання перед олімпійцями?

– Так, ми ще були в Ріо, як на карточках у призерів з’явилися гроші: у мене, скажімо, еквівалент 26 тисяч доларів.

– А влада області, знаю, пообіцяла Вам квартиру?

– Така обіцянка справді пролунала на зустрічі з головою обласної ради та облдержадміністрації: остаточне рішення має ухвалити найближча сесія обласної ради. А сьогодні забираю синочка й дружину в двокімнатну квартиру її батьків.


Довідково
Олександр НАЗАРЕНКО народився у 1986 році в Дніпропетровську. Отримав професію маляра-штукатура-облицювальника, потім закінчив фізкультурний коледж. Заочно навчається на факультеті фізичної реабілітації у Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені Степана Дем’янчука в Рівному. Майстер спорту України міжнародного класу, член збірної команди України із дзюдо серед спортсменів із вадами зору, кавалер ордена "За мужність" третього ступеня, срібний призер Паралімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро.


На фото: переможні фрагменти з Ріо

СТАТТІ ДО ТЕМИ:
Дзюдоїст з Рівненщини приніс Україні срібну медаль в Ріо


"ОГО" №44 від 26 жовтня 2016