Подих Чорнобиля. Чому територія, на якій заборонено жити, приростає дітворою та успішно розвивається?

Майже 200 кілометрів від Рівного, – і ми в Будимлі, яка причаїлася на самісінькому білоруському кордоні. Унікальність поліського села, що в Дубровицькому районі, в тому, що воно перебуває у другій чорнобильській зоні – обов’язкового (безумовного) відселення. Тобто, жити тут заборонено законом. Насправді ж, життя тут просто-таки вирує. Розвиваємося, як у Китаї, – жартують місцеві. У тутешніх сім’ях – по 12-15 дітей, загалом у селі близько тисячі жителів.


До "бацьки" – ближче

До першого білоруського села звідси – 12 кілометрів, а до кордону – лише 7. Річ у тім, що "за Польщі" (до 1939 року) Будимля належала до Столінського повіту нинішньої Білорусі. Тому картоплю тут і сьогодні називають не інакше, як "бульбою" чи "товченею", ходять по гриби та ягоди в білоруські ліси, дивляться тамтешні канали і жартують теж по-білоруськи: "Бульба йость, вода рядом, дров нарубим – і порядок". Та чи справді порядок?

Після Чорнобиля Дубровицький район Рівненщини, до якого адміністративно належить Будимля, увійшов до третьої чорнобильської зони, в котрій перебуває й досі. А це село (та ще Великі Озера) за рівнями радіаційного забруднення потрапили до другої – тобто, в зону обов’язкового (безумовного) відселення. Із забороною ведення домашнього господарства та будівництва. Основним протирадіаційним заходом тоді визнавалося переселення на екологічно чисті території, а за критерій бралася щільність забруднення ґрунту радіонуклідами, а не індивідуальна доза опромінення. Словом, на початку 90-х будимлянців відселили в південні райони Рівненщини та на Сумщину.

Втім, переважна більшість із них незабаром… повернулися.

– Ну не може лісова людина жити в степу! – кажуть в один голос. – Це все одно, що ось цю сосну вирвати з корінням і пересадити на безлісся – не приживеться.

Держава не має до них жодної справи ось уже понад чверть століття. Від найближчого села Переброди сюди веде 7 кілометрів ґрунтовки – оце й увесь зв’язок із цивілізацією. Місцева школа в офіційній документації фігурує та, колишня, яка ледве "дихає", ФАП – такий самий.


Подарунок зі Швеції

Насправді ж час тут зовсім не зупинився. Радше навпаки: життя в Будимлі навіть випереджає звичний для нас ритм.

Судіть самі. На місці старої тут тепер нова неповна середня школа, та яка! Таку побачиш хіба що в Швеції!

– Господь прислав нам шведського благодійника, його звати Уве Клаасе – він багато років допомагав людям у Білорусі, яку теж добряче накрив Чорнобиль. А то якось заїхав до нас, почув нашу історію, побачив на власні очі, як і чим живуть люди, і загорівся ідеєю збудувати школу, – розповідає сільський староста Петро Молчанович. – Оскільки ж будівництво в другій зоні заборонене, її звели на старому фундаменті – усе за кошти благодійників із різних країн, які зібрав Уве!

Заходжу до симпатичної одноповерхової будівлі, де нічого зайвого, але все по-європейськи: економне електричне опалення, простора конференц-зала, яка служить також їдальнею, гарні класи, учительська. При вході – напис: "Тут навчається 180 учнів, працює 42 педагоги, з них 22 – в декреті". Ось такий колоритний паспорт школи, якої… немає! Принаймні, в жодних офіційних документах. Хоча зарплату педагоги отримують сповна.



А ось старшокласники – здебільшого "на екстернаті" (як тут висловлюються) у Перебродівській школі (згаданих 7 кілометрів ґрунтової дороги щодня не здолаєш). Отож, вчаться самостійно, а потім складають іспити – й отримують атестати. Про ефективність такого навчання, звісно, можна сперечатися.


А "Рубльовка" процвітає…

Утім, переважна більшість дітвори до нього й не прагне: тут серед білого дня побачиш доволі специфічний транспорт – мотопомпи, причеплені до тракторів, які кудись їдуть. Місцеві добре знають, куди – копати бурштин. І супроводжують їх часто й густо діти. Будимля у прямому значенні слова стоїть на “сонячному” камені – от і копають його місцеві, аж земля тріщить! Дарма, що частина цієї території входить до міжнародного заповідника Ольмани – Переброди, що утворює єдиний масив із білоруськими болотами. За нелегально видобутий та реалізований бурштин (раніше, кажуть, за нього мало платили, а в останні три роки ставки виросли) тут звели свою "Рубльовку". Саме так називають сучасні новобудови, які порівнюють уже навіть не з українськими “царськими селами”!



– У нас народжуваність удвічі перевищує смертність, у сім’ях по 15 душ, жити ж їм десь треба, – каже староста. – Інша річ, що узаконити це будівництво, провести сюди електрику неможливо – ніхто не дасть дозволу, поки ми в другій зоні: отож, і викручуються, хто як може.

Всі разом звели сучасну церкву, приватні магазини теж ростуть, як гриби після дощу (люди просто зводять їх на своїх городах), село всіяне "тарілками" супутників… Тобто, офіційна бідність і неофіційне багатство ходять тут поруч.

До слова, Будимля – одне з дев’яти сіл доволі успішної Миляцької об’єднаної територіальної громади.



– Будимля – мій біль і водночас моя надія, – каже голова громади Федір Хлебович. – Уявіть, як динамічно ми розвивалися б, якби бурштин видобували легально? І область, і державу підтримували б! Люди ж не проти по-білому платити податки. Тільки коли нарешті дочекаємося Закону, численними проектами якого в Києві крутять, як дишлом?


У зоні турбулентності

Утім, держава будимлянців "не помічає" не лише в наболілій бурштиновій проблемі. Скільки років не проводився моніторинг рівнів забруднення території – ніхто й пригадати не може. Принаймні, останній звіт тодішнього Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, що є у відкритому доступі, датований 2008 роком. У ньому, зокрема, зазначено: "За роки, що минули після аварії, радіоекологічна ситуація має певні позитивні зміни: проте, це не знайшло відповідного відтворення у законодавстві…" А потім… Мінчорнобиля не стало.

Не знаю, чи потрібне нам це профільне відомство, але професійний моніторинг територій необхідний, як повітря! Бо саме його результати підтвердять або спростують той поділ на чорнобильські зони, що зробили 30 років тому. Саме стільки часу ми перебуваємо у постійній постчорнобильській турбулентності.
Щоправда, є й інший шлях повернути Будимлю до життя без заборон – громада має добровільно попроситися у третю зону, офіційно звернувшись до Верховної Ради. Саме так вісім років тому зробили їхні земляки із Великих Озер.



– А в нас ситуація така: молодь за те, щоб скасувати другу зону, а старики – проти: чогось бояться, озираються навсібіч, – пояснює староста. – Хоча якихось особливих пільг ми не маємо, соціальну допомогу та виплати на дітей як отримували, так і будемо отримувати. Другу чорнобильську категорію, яку, приміром, маю й особисто я, в мене вже ніхто не забере: бо тут я жив на момент аварії й три роки після неї. Як, зрештою, й більшість односельців. Тому, гадаю, незабаром ми таки проведемо схід села, який скаже своє тверде слово.

Втім, дуже хотілося б, щоб таке слово щодо Будимлі зокрема і чорнобильських населених пунктів загалом сказала держава. Кваліфікований професійний моніторинг цих територій давно назрів і перезрів! Так, на нього потрібно знайти кошти: але ж ми, вочевидь, значно більше втрачаємо від того, що постчорнобильська тема просто "зависла" в нинішніх, і без того непростих, реаліях.

Тішить одне: незважаючи на рукотворні місячні пейзажі, Будимлю не покидають лелеки. А вони, кажуть, поселяються тільки поруч із добрими та щирими людьми. Лелеки вже повернулися, і до Благовіщення, як і належить, встигли закласти потомство. Вірю: ці птахи принесли сюди не лише малих поліщуків, якими, дякувати Богові, приростає Україна. На їхніх дужих крилах до нас повертається надія на життя без "місячних пейзажів" і без нових чорнобилів. Тільки б не втратити її…


Радіація не може бути вічною

Василь ЗИЛЬ, начальник центру з організації радіологічного контролю в агропромисловому комплексі Рівненської області:

"Комплексний моніторинг, про який ви слушно кажете, є. Щоправда, востаннє проводили його в 2011 році представники ряду міністерств на чолі з керівником експертної групи головою Національної комісії радіаційного захисту професором Вікторією Талько. Так-от, на підставі дозиметричної паспортизації населених пунктів та експертного висновку про їхній стан, який фахівці представили на робочий стіл уряду в 2012-му, на Рівненщині до третьої чорнобильської зони мають належати лише 45 населених пунктів, – серед них і село Будимля. Про другу зону в цьому єдиному на сьогодні селі вже не йдеться. Бо вчені чітко зафіксували тенденцію зниження рівнів забруднення продукції індивідуальних селянських господарств, насамперед, через дослідження молока та картоплі. Так-от, якщо в 2000 році ця паспортна доза становила 4,22 мілізівертів у рік, то в 2008-му – 1,5, а в 2011-му – вже 1,26. Тут, як на мене, суттєво допомогло фінансове та організаційне втручання держави у перші постчорнобильські роки: перезалуження луків та пасовищ, потужне вапнування ґрунтів, внесення підвищених доз фосфорно-калійних добрив. Додайте до цього природні процеси так званого старіння радіонуклідів: скажімо, цезій уже не надходить у рослину так активно, як раніше.
В останні роки подібні розрахунки, на жаль, не робилися: комплексна паспортизація справді потребує чималих державних ресурсів. Втім, цілком зрозуміло, що радіація не може бути вічною, а встановлені 30 років тому зони потрібно переглядати. Шкода тільки, що це цілком практичне питання в нашій державі політизують, а до висновків фахівців на найвищих щаблях влади не прислухаються. Тому Будимля й зависла в другій зоні, між минулим і майбутнім.
От і виходить: маючи зовсім інші реалії, живемо позавчорашнім днем..."