Володимир Коровкін святкує поважний ювілей

Журналісти прес-центру Рівненської АЕС зустрілися з першим директором Володимиром Коровкіним, який очолював підприємство близько тридцяти років.

– Ми знаємо Вас як самореалізовану, успішну, ділову особистість. Відомо, що людину формує середовище, батьківська сім'я. Чим Вам запам'яталися дитячі роки?
– Цікаве було дитинство. Батько навчив мене верхової їзди, полюванню (першу зброю мені подарували в 7 років). Під час пуску блоку №1 РАЕСЗ роками все це трансформувалося в любов до зброї та стрільби по цілі. Мама була справжньою рукодільницею, швачкою. Я ще хлопчиськом допомагав їй, привозячи на санках тканину й доставляючи назад готові вироби. Оточували мене працьовиті люди - влітку трудились на землі, а взимку йшли вниз Волгою до чувашів і виробляли там шкури домашніх тварин. Добре пам'ятаю війну, чому рано і привчений до праці - необхідно було допомагати матері, коли батько пішов воювати на фронт.



Змалку прокинувся інтерес до літератури. У селі Палех, в п'яти кілометрах від якого ми жили, основним промислом раніше був іконопис, що трансформувалося в радянські роки у виробництво лакових предметів живопису. Іконописні майстерні знаходилися при церквах, які, разом зі священними книгами, нещадно знищувалися радянською державою. Батькові вдалося зберегти деякі з врятованих примірників, які зацікавили мене тодішнього, ще юного хлопця. До того ж, необхідність часто бувати в с. Палех сприяла постійним відвідуванням бібліотеки, ще з часів початкової школи. Улюбленими авторами дитинства були Джек Лондон, Вальтер Скотт, пізніше Пришвін, Купрін, Шевченко, Коцюбинський. Вдома й досі зберігається подарована батьком добірка творів улюблених письменників. Сьогодні читаю швидше філософські речі - трактати Платона, Конфуція, Сократа, Ніцше. Захоплююсь й детективами.



– Як вийшло, що в традиційній селянській родині виріс енергетик?
– Крім сільських трудівників, серед моїх пращурів були і гусари, і моряки, тому я марив військово-морською службою та мріяв навчатися в Санкт-Петербурзі. Вибір же моїх друзів був більш прозаїчним - Іванівський політехнічний інститут. Ось і довелося поступитися вмовлянням мами, не їхати далеко від дому. Варто зауважити, що наша політехніка була переведена з Риги і більшість лекторів були справжніми вченими, а інститут мав хорошу технічну базу. З багатьма своїми однокурсниками перетиналися пізніше, вже працюючи на керівних посадах.



– З яким настроєм Ви отримали направлення до України?
– Сибірська ТЕЦ, де я працював після Челябінська, стала кузнею кадрів для споруджуваних об'єктів атомної енергетики: Смоленської, Чорнобильської, Курської, Калінінської, Южно-Української і, звичайно, Західно-Української (сьогодні - Рівненської) атомних електростанцій. Скерований сюди я був тимчасово, поки не прибуде інший керівник, уродженець Дубровиці. Приїхав на невизначений час, а залишився на все життя. Настільки прикипів душею до цього краю, людей, станції, міста, що в подальшому на всі пропозиції відповідав відмовою. І до сьогодні я не залишаюся байдужим спостерігачем.



– У Вас настільки насичена біографія. Чим наповнене Ваше життя сьогодні?
– Я перебуваю в лавах активних атомників і зараз. Перебуваю в громадській раді при президентові Компанії. Також є членом Міжнародного союзу ветеранів атомної енергетики та промисловості, в якому є і французи, і чехи, і фіни. Як член цього союзу, маю посвідчення міжнародного експерта.
Під Асамблеї 2017 року виступав з нагоди 60-річчя МАГАТЕ та на відкритті пам'ятника Курчатову. Мені дали слово, оскільки серед присутніх не було нікого хто зустрічався з Ігорем Васильовичем. Я був єдиним, тому довелося виступити. На цій ювілейній Асамблеї мені вручили нагороду «За міжнародне співробітництво в ядерній галузі».



– Повертаючись в сьогоднішній день, чи задоволені Ви «справами рук своїх»? І що Вас підтримує всі ці роки?
– Підтримує мене любов - любов до життя. Я пишаюся тим, що ми побудували станцію, створили згуртований колектив. Західно-Українська АЕС спочатку планувалася триблочною, але я розумів, що для перспективи, розвитку і міста, Зустріч з молоддю. Обговорення серіалу НВО "Чорнобиль", 2019 рік.і станції довелося переконувати керівництво в необхідності розширити проект до шести блоків. Багато міських об'єктів розроблялося додатково. Так, після відвідин мною зборів батьків хворих дітей, усвідомив потребу у будівництві реабілітаційного центру для дітей-інвалідів. Ідея створення Будинку милосердя виникла після неодноразових звернень до мене людей похилого віку. Планувалося, що діти з особливими потребами і літні люди будуть жити в одному комплексі, спілкуватися, надавати один одному посильну допомогу, підтримку. Реабілітаційний центр, Собор, Будинок милосердя - всі ці та інші соціальні споруди вимагали обґрунтувань і захисту на найвищих рівнях. Але вже так нас вчили, що працівник атомного підприємства, його сім'я повинні жити комфортно, в населених пунктах з розвиненою інфраструктурою.



Потрібно розуміти, що безпека АЕС ґрунтується не тільки на обладнанні. Устаткування, професіоналізм і соціальна сфера - рівноцінні складові безпеки. Нинішньому поколінню атомників хочу сказати, що працівник атомної галузі - це найбільша відповідальність, і я радий, що традиції, закладені нашим поколінням першопрохідців, підтримуються і розвиваються.