Віталій Голубєв: як вижити в соцмережах, не зійти з розуму і взяти максимум корисного

Про медіагігієну і етику онлайн-спілкування, ефективність і відповідальність у Фейсбуці – засновник Школи універсального журналіста, секретар Національної спілки журналістів України Віталій Голубєв у розширеному варіанті інтерв’ю для «Першого міського радіо» (Одеса).

«Стрічка соцмереж – це лише дзеркало. Працювати потрібно з собою»

– Соцмережі вимагають від нас певних правил поведінки. Чи можемо ми ці правила змінювати та встановлювати самі?

– Усвідомленість та відповідальність – ось два поняття, на яких, як на мене, базується ефективність нашої поведінки. Не тільки у соцмережах, а й взагалі.

По-перше, ми усвідомлюємо: хто ми є, які наші цілі, до чого рухаємося, які маємо ресурси, яких ресурсів бракує, хто з людей нам може допомогти, чим ти можеш бути корисним для інших і що тобі потрібно від інших людей натомість. Простіше кажучи, йдеться про наше місце у житті.

І, по-друге, це відповідальність, яку ти приймаєш на себе за формування власного життя, за ті думки, які транслюєш, та інформацію, яку споживаєш. Тому що інформація перетворюється на думки, а думки переходять у дії. Якщо на вході неякісна інформація, тоді далі за нею йдуть хаотичні думки, і на виході – або неефективні дії, або їх відсутність, тобто бездіяльність.

А ось коли ти усвідомлюєш, ким ти є, до чого прагнеш, і береш на себе відповідальність за формування своєї персональної реальності – тоді ти ефективний не тільки у соцмережах, які є частиною життя, а й у житті в цілому. Просто до Фейсбука чи інших соцмереж потрібно ставитися так само відповідально, як ми ставимося до свого харчування чи здоров’я. Адже проблеми саме й починаються з безвідповідального ставлення до себе – коли харчуємося будь-чим, нехтуємо своїм здоров’ям, запускаємо якісь хвороби ще на початковій їхній стадії, не приділяємо достатньої уваги близьким і потім це виливається у якісь довготривалі конфлікти. Сформовані шаблони поведінки переходять з офлайна в онлайн і навпаки. Адже соцмережі – це не замінник життя, це його частина.

«Нещасні самотні люди творять війни і перевороти»

– Ви сказали, що Фейсбук формує у нас власну реальність. А наскільки доцільним є це формування, якщо ця реальність може різнитися з реальністю інших?

– Немає однакової для всіх реальності. Є маса суб’єктивних реальностей людей, з яких складається, як з пазлів, картина життя.

Говорячи про Фейсбук, немає поняття «вся стрічка» – є поняття «ваша стрічка».

Тобто, коли людина говорить: «Сьогодні уся стрічка «гуде» з приводу того-того…», варто усвідомлювати: «гуде» саме і лише та стрічка, яку людина сформувала собі сама. Своїми підписками, вподобаннями, поширеннями, спілкуванням у Месенджері й навіть в офлайні. Адже ми знаємо, що алгоритми Фейсбука відстежують безліч параметрів нашої поведінки.

Соцмережі гранично актуалізували закон бумерангу: з ким поведешся, з тим/того і наберешся. На чому фокусуєш увагу – те й маєш у стрічці. Ми – там, де наші думки. Про що думаєш – те й маєш. Отже, якщо в стрічці забагато негативу – справа не в стрічці, а в нас самих.

Стрічка – це дзеркало. Працювати треба з собою. Собою взагалі потрібно займатися набагато більше, ніж більшість із нас займається. Можливо, «більше» – не дуже точне слово. Серйозніше! Вдумливіше. Зосередженіше. Не втомлююсь повторювати: самовдосконалення – амбітний проект на все життя. Хтось вдало сказав: хочеш щось змінити у світі – зміни себе.

Проблема багатьох у тому, що їм важко чи не хочеться займатися проектом «Я» – простіше прагнути змінити весь світ. Нещасні люди, яким страшно чи сумно наодинці з собою, творять війни і перевороти, хаос і зло у світі. Коли хочеться змінити весь несправедливий навколишній світ, варто спробувати для початку регулярно робити щось маленьке, але корисне для себе. Наприклад, бігати вранці. Прибирати біля будинку. Зрештою, почати вдягатися вдома не як безхатько. І з часом, можливо, маніакальне прагнення змінити світ зміниться конструктивним бажанням вдосконалювати той його фрагмент, з яким взаємодієш безпосередньо і на який справді здатний впливати.



Хейтери Фейсбуку, в своїй більшості, – глибоко нещасні самотні люди, у яких розбалансовані «коло уваги» та «коло турбот». Тобто хочеться впливати на весь світ, а ти навіть на себе не впливаєш і на власну сім’ю, якщо вона є. (Часто це лише імітація сім’ї: люди просто живуть під одним дахом, бо, приміром, інакше комунальні не «витягнеш»). Людина підсвідомо це відчуває, але заганяє свої відчуття в «тінь». Звідси – перевитрати внутрішньої енергії: світ не повинен здогадатися, що я нещасний. І ця загнана всередину енергія періодично вибухає віртуальною агресією.

Готовий посперечатися: якщо зараз зайти в оселі 10 випадково обраних фейсбучних скандалістів – у 9 із 10 не прибрано. Немає коли – треба перемагати вселенське зло…


«Зустріли хама – відписуємось. І крапка»

– Фейсбук дуже зручно формує для нас «інформаційні бульбашки». Як цього уникнути, щоб наше життя було різностороннім та цікавим?

– Є поняття плюралізму думок, а є поняття особистих кордонів. Передусім це стосується твоєї ідентичності: національної, мовної, релігійної, сімейної… А не плюралізму політичних поглядів та оцінок подій, які відбуваються навколо нас. Ось тут у мене відповідь однозначна: якщо зазіхають на ідентичність – однозначно бан, відписка.



Кожен із нас має повне право захищати свої особисті кордони від людей, які ображають те, на чому ми виховувались, що складає серцевину нашого «Я», що є для нас дорогим. У кожного є такі ключові, базові речі. Які з роками зазвичай відчуваються все гостріше й гостріше. І нікому нічого не потрібно пояснювати. Інколи одного погляду на аватарку людини достатньо, щоб зрозуміти: нам з нею просто не по дорозі. Не тому, що вона йде не туди, а просто через те, що в нас різні шляхи.

Інша річ – здатність сприймати інші трактування певних подій, інші точки зору. Тут певна гнучкість – це риса адекватної поведінки, як на мене. Тобто в тому-то і тому-то в нас різні трактування, але я сприймаю Ваше право думати інакше. Головне – не ображати один одного і дорогі для кожного з нас речі.

Це особливо актуально, якщо ти публічна особа, яка має справу з інформацією і розвиває свій особистий бренд. В цьому випадку ти так чи інакше будеш постійно стикатися з різними думками. Просто тому, що тобі потрібно бути в контакті з цими людьми – це твої джерела інформації, якщо ти журналіст, або клієнти, якщо йдеться про бізнес.

Приміром, у мене в підписках є багато людей, з якими я можу не погоджуватися в оцінці певних явищ, але вони є профільними експертами, з якими мені потрібно спілкуватися, за діяльністю й думками яких доцільно слідкувати.

Зрештою, якщо ми говоримо про позиціонування себе у соцмережах, то люди, які оцінюють ваш профіль, чи не передусім дивляться на кількість спільних друзів і рівень ваших контактів. Людина дивиться ваш профіль вперше, бачить лідерів думок вашої галузі в спільних друзях і свідомо чи підсвідомо формує до вас «первинну довіру» – мовляв, ми «одного поля ягоди». Тому плюралізму думок – не уникнути.

А щойно починаються образи, хамство, ненормативна лексика – плюралізм повинен закінчуватися. Просто варто прислухатися до фізичних відчуттів: підвищується тиск, пришвидшується пульс, вам некомфортно в голові, в серці – тікайте від таких людей і сторінок. Тіло не обманює.

При цьому раджу не анонсувати чистку друзів, або, як хтось каже, «френдоцит», а просто мовчки видаляти, нічого нікому не пояснюючи. Тому що в офлайні і онлайні коло нашого спілкування різняться: в реальному житті ми можемо напряму пояснити конкретній людині, що саме нам не подобається, спокійним тоном проговорити з нею конфліктні ситуації. А в онлайні, якщо почнеш пояснювати – виявиться, що прочитали це зовсім інші люди. Це все одно як вдома скаржитись на роботодавця, а колегам на роботі – на чоловіка чи дружину. Можна, але неефективно.

Тому в онлайні раджу просто діяти «по факту»: зустріли хама – відписуємось, і крапка. Я зазвичай не лінуюсь і використовую в налаштуваннях всі доступні опції для того, щоб ця людина – маю на увазі її віртуальний образ – стала повністю «невидимою» для мене у Фейсбуці. І настає спокій.


«У будь-якій ситуації прагнути залишатись людиною»

– Де є межа між приватним та публічним у Фейсбуці? Якщо, до прикладу, ти серйозний журналіст, який працює за стандартами, але на своїй сторінці дозволяєш собі транслювати емоційність та суб’єктивізм. Як з цим бути і як втримати професійний та особистий баланс?

– Ми не можемо виміряти градус своєї емоційності. Людство ще не вигадало такої лінійки. Без суб’єктивізму – неможливо. Кожен із нас – особистість. Не стерильна, а жива. Що автоматично передбачає право відчувати і право помилятися. А чи не найголовніше – право змінювати свою думку. Як результат розвитку, який триває все життя.

Напевно, тут немає якогось єдиного рецепту, окрім єдиного – в будь-якій ситуації прагнути залишатися людиною.

І пам’ятайте, що ваша сторінка через деякий час може стати предметом дослідження. Зберетесь у депутати, потрапите на центральний телеканал чи вийдете на новий ринок – знайдуться бажаючі дослідити, «що це за фрукт». Тому важливо замислюватися, якщо йдеться про різкі, гнівні, надміру емоційні пости – наскільки все це залишатиметься актуальним через тиждень, місяць, рік, декілька років…

Можливо, спонтанна реакція, необачно протрансльована в Мережу, реально втратила сенс за годину. А людині, якій ви це написали, потім ще жити з тими думками і словами… Натомість вашу сторінку коли-небудь проскролять до самого початку, до «дна», про яке ви дано забули. Ми бачили подібне під час останньої виборчої кампанії, коли «витягували» давні пости не тільки самих кандидатів, а й членів їхніх сімей, дотичних до них людей.

Не буду приховувати: раніше я час від часу «підчищав» свої пости, коли відчував, що певний запис втратив актуальність чи може зашкодити позиціонуванню. Зараз такої потреби практично немає, бо я чітко сформулював для себе, як саме вести свої сторінки в соцмережах. І просто намагаюсь відсікати зайве на етапі зародження задуму. Тобто час від часу просто ловлю себе: так, прикольна з’явилась ідея, але що вона додасть до позиціонування? І коли відповіді немає – ідея залишається в голові, а не перетворюється на пост. І втілиться максимум у жарт в дружній розмові.



«Молитва – це спосіб помити голову зсередини»

– А наскільки це коректно – виправляти старі дописи?

– Я вважаю, що цілком прийнятно. По-перше, людині властиво помилятися, по-друге – розвиватися. А розвиток передбачає й можливість зміни ставлення до певних речей.

Колись дівчатка «В Контакте» часто писали в своїх статусах: «Я такая как есть, я не буду другой…» Мені це смішно.

Зрештою, для людини, яка живе в публічному просторі, Фейсбук – це не особистий щоденник. Це – засіб масової інформації, де ти засновник, видавець і єдиний журналіст. Він транслює твій публічний образ, твої меседжі цільовій аудиторії. У серйозній газеті може бути кросворд на останній сторінці, але купують чи передплачують її точно не заради кросворду.

Не люблю говорити про політику, але не втримаюсь від аналогії. Ось балотується кандидат від Зеленського. І опоненти витягують на нього «компромат»: а в 2015-му він ішов у депутати від партії Порошенка… А це нічого, що в 2015-му «Слуги народу» просто не існувало? (Про суто умовну різницю між українськими партіями я взагалі мовчу). Все змінюється, ми змінюємось, і одна з ознак адекватності людини – це здатність змінюватися самому й готовність із розумінням сприймати зміни в інших людях.

Я не вважаю показником зрілості те, що людина постійно дотримується однієї думки. Якщо у нас змінюється волосся, змінюються якісь клітини в організмі – чому не оновлюється стан думок, сприйняття світу, шаблони поведінки? Звісно, людина навряд чи буде змінювати по кілька разів своє віросповідання, але якщо немає ніякого прогресу на нижчих логічних рівнях – оточення, поведінки, здібностей, то це може свідчити, що вона просто живе за шаблоном. Тупцює на місці чи рухається по колу. Навряд чи свідчить про прогрес, про розвиток. Розвиток – це постійне подолання обмежень. У тому числі – в думках, у переконаннях. Інколи, якщо відчуваєш, що не можеш «пробити стелю» в певних життєвих ситуаціях – треба спершу «пробити стелю» в переконаннях.

Я би взагалі прагнув, аби ми як смартфони могли періодично самооновлюватись, завантажуючи певні програми. Приміром, цього місяця інсталювали оновлену версію впевненості в собі, наступного – «Терпимість до інших 2.0»… Простими словами це зветься самовдосконаленням. Один із способів досягнути такого стану – це зміцнюватися у вірі. Я нещодавно зловив себе на думці, що знаю спосіб помити голову не лише ззовні, а й зсередини. Це молитва.

«Успішна людина для натовпу – часто трохи сволота»

– Ви говорите про припустимість редагування власних постів…

– Якщо я як журналіст змінюватиму думки своїх героїв – це маніпуляція. Для журналіста взагалі «я» співрозмовника має бути великим, а власне «я» – маленьким. Якщо ж я змінюю власні думки – це просто один із можливих побічних результатів постійного процесу самоусвідомлення.

Подібно смартфону, на екрані якого періодично оновлюються дані геолокації, я також час від часу вимірюю координати свого місцязнаходження в навколишньому світі. Світ рухається, я рухаюсь – координати змінюються. А думка – це моментальний знімок мене у мінливих координатах. Він належить мені й не порушує особистих кордонів інших людей доти, доки я не почну свої думки нав’язувати. Хоча навіть у цьому випадку в людини є вибір – як реагувати і чи реагувати взагалі.

– Що є поганим тоном у Фейсбуці? Ми знаємо про образи, насильство, але що окрім цього?

– Усе, що не порушує людських і Божих законів, є припустимим. Божі заповіді і Кримінальний кодекс – це «червоні лінії», які окреслюють кордони того величезного поля гри, яке називається життям. Дехто переступає і через це, але то вже свідомий вибір людини. Головне, аби вона усвідомлювала, яка за це може бути відповідальність. Комусь, знаєте, і померти простіше, ніж жити. Старається-старається людина познущатися над Божим задумом щодо себе, а все не виходить…

Тому я виділю хіба що декілька пунктів, які є недопустимими і неприємними для мене особисто.

Перша – це не жалітися і не скиглити. Пропонувати рішення, а не проблеми.

Є принаймні дві причини не скаржитися.

Перша: так, люди, з одного боку, люблять, коли хтось бідкається – на фоні чужої слабкості легше сприймається власна недосконалість.

(Я трішки перебільшу, але менше з тим: успішна людина для натовпу – часто трохи сволота. Не тому, що робить щось не те, а тому, що дратує. Особливо якщо зважати на те, що вміння говорити «так» можливостям, що ведуть до успіху, завжди пов’язано з умінням казати «ні» чомусь іншому. І комусь – також…)

Поскаржившись, ви майже гарантовано отримаєте співчуття. Ну бо це якось соціально прийнятно – поспівчувати бідному і нещасному. Особливо якщо це ні до чого не зобов’язує того, хто співчуває.

Але співчуття і повага – різні речі.

І звідси логічно випливає друга причина. Багатьом із нас ще належить усвідомити, що Фейсбук – це не щоденник. Не кушетка психоаналітика. Не протокол життя – радше кіносценарій. Це взагалі не зовсім про нас реальних. Це – про наш віртуальний образ.

Для людини публічної – а соцмережі оголюють кожного із нас – це швидше засіб масової інформації, де ти засновник, видавець, редактор і журналіст в одній особі. І там обираєш, які грані віртуального «я» підсвічувати. Мені здається логічним підсвічувати сильні сторони або «умовні слабкі». Але сповіщати світові про те, що сьогодні, вибачте, вранці мав діарею – навіщо? Що це додасть до віртуального образу? А дехто подібні речі транслює, причому постійно. У людини діарея – вона не біжить лікуватися, вона пише про це у Фейсбук. Дуже дорослі люди переживають ніби другий «перехідний вік», тільки не фізіологічно, а психологічно.

Я маю цьому раціональне пояснення – поведінка в соцмережах не має усталеної багаторічної практики, яка, подібно органічним добривам, «перепріла» б у неписані закони, визнані традиції. Всі вчаться всього «з коліс». У тому числі й ті, хто має сміливість навчати інших. Я, звісно, і про себе також.

Звичайно, не варто уникати проблем, вдавати з себе супермена чи рожевого поні, у якого немає невдач. Але вважаю за доцільне фільтрувати те, що пишеш, і відмежовувати дрібні неприємності, які нікому не цікаві. Можна просити порад, писати про те, як ви вирішили певну проблему – це цікавіше.

В однієї моєї колеги почав глючити телефон і вона, замість того, щоб писати про те «яке барахло нам продають», попросила людей порадити йому заміну. Вийшов конструктивний діалог, який залучив підписників, підвищив активність на сторінці, а головне – допоміг відразу декільком людям.



Друге – це не купувати страх. Нам продають страх, щоб потім змусити нас купити щось іще. Я б не радив людям у Фейсбуці поширювати пости, які починаються зі слів: жах, шок, сенсаційна новина, волосся стає дибки і так далі. Це, скоріше за все, фейкові новини, можливо навіть кількарічної давнини, які є не актуальними. Взагалі, мій принцип – не репостити нічого, окрім тих репостів, які націлені на те, щоб врятувати життя людині, яку я особисто знаю.

Також варто подумати над тим, який у нас підхід до коментування. Можна не коментувати нікому і нічого – до речі, дуже цікавий варіант. Але не кожен це витримає. У більшості з нас – колосальна нереалізована потреба бути почутими. Це експлуатують медіа – починаючи від «вуличного телебачення» кінця 90-х і закінчуючи інтерактивним голосуванням у студії Савіка Шустера. І на цьому побудовані соцмережі. Вони продають нам ідею: ось, весь світ – на відстані кліка. Теорія шести рукостискань змінилась теорією одного пошукового запиту. Чи влучного коментаря. Так, це величезні можливості для нетворкінгу, але для зіпсованих стосунків – також. Адже більшість із нас не вміє гарно говорити і не знає, що, як і коли краще сказати. Тому це ще велике питання, чого більше принесла оця «крокова доступність» – вдалих партнерств чи зіпсованих стосунків і нервів. Напевно, що – кому. Як кажуть, шкодить не речовина, а доза.

Так чи інакше, сказати приємне особисто – набагато приємніше, вибачте за тавтологію. А не сказати неприємне ні особисто, ні віртуально – набагато корисніше.

Особисто я намагаюся коментувати лише те, до чого я дотичний і на що впливаю. Якщо я вже не можу втриматися, якщо моя думка додасть балансу до певної дискусії, можу прокоментувати, але лише раз. Бо, за великим рахунком, мені не цікаво, що мені відповідатимуть. Я просто хочу пробити цю «інформаційну бульбашку». Хай далі дискутують без мене. Краще бути приводом для дискусії, аніж її учасником.

Чому я так роблю? Бо глибоко переконаний у тому, що ми нікого ні в чому не переконаємо. Людина, яка сперечається, – не хоче почути нашу думку. Вона просто хоче декілька разів довести власну і когось у чомусь переконати. Хоча, звісно, навряд чи переконає. У суперечках рідко коли народжується істина.

Дуже часто наше бажання посперечатися базується на тому, що насправді ми самі недостатньо у чомусь впевнені. А коли сам зміцнюєшся в певному переконанні – зникає бажання комусь щось доводити. Стає все одно, що думають інші.

– А під своїми постами ви часто берете участь у суперечках?

– Ні. Трапляється конструктивна критика, інколи – певна іронія. Зазвичай я не відповідаю. Схвальних коментарів набагато більше. Ось на них намагаюся реагувати.

Радію, коли бачу, що люди отримують натхнення, мотивацію для розвитку. А суперечки? Вони припинились, коли я сам перестав сперечатися з іншими. Ми отримуємо те, в що віримо і на чому сфокусовані – я в це глибоко вірю. Тому й кажу завжди, що коли стрічка наповнена негативом – працювати варто не зі стрічкою, а з собою.



«Авансуйте якісний контент лайками і коментарями»

– Отже, у Фейсбуці можлива конструктивна дискусія? Як до неї перейти і уникнути тролів?

– Тролів просто не варто годувати своєю увагою. Першим мені про це сказав медіаюрист Олександр Бурмагін, коли я збирався було посперечатися з тролем, ідейно близьким до прихильників колишнього Президента України. Для мене ця порада свого часу стала таким відкриттям!.. А тепер я розумію, що це очевидна річ.

Мій рецепт конструктивного спілкування у Фейсбуці – це авансувати своїми лайками і коментарями той контент, який тобі подобається. Щоб люди відчували затребуваність того, що пишуть, і мали стимул писати ще більше, а я – бачив більше таких постів. Тобто я вважаю важливим для себе постійно створювати позитивний «досвід попередньої взаємодії» з якісним контентом. Зокрема, налаштувати пріоритетний показ тих сторінок, із якими хочеш мати більше «точок контакту».

Це особливо важливо вранці. Адже перший ранковий візит у соцмережі – це своєрідна «точка входу» в новий інформаційний день. Привітати іменинників, почитати пости лідерів думок, мотивуючі цитати – це мені приємно. До речі, якщо ви не знаєте, як привітати фейсбучного «френда» з днем народження і що йому побажати – то це перший кандидат на видалення із друзів. Буває ж таке – дивишся список іменинників дня, і щодо половини людей виникає думка: хто це і що робить у мене в друзях?

– Тобто ви усіх вітаєте з днем народження?

– Звичайно, що ні. Але я прагну хоча б відповісти собі, що це за людина, чому вона у мене у друзях і чим займається.

– Як ви ставитеся до вітань, коли малознайомі люди «ліплять» тобі картинки на сторінку?

– Краще взагалі не вітати. Як на мене, це трішки по-дитячому. Певно, це якась хвороба росту в онлайн-комунікації. Але страшного нічого немає – люди ж з добром це роблять! Повторюсь, практика соцмереж ще не перейшла і не могла перейти в теорію – не той відрізок часу ми там прожили. І це багато що пояснює. І при цьому ніхто не знає, які нововведення чекають на Фейсбук і що буде актуальним через рік чи два. У будь-якому випадку, людина зі смартфоном залишається людиною зі смартфоном і не стає з ним одним цілим, або смартфоном з людським обличчям.

«Потрібен не цифровий детокс, а свідомий вибір»

– Людина, яка не зареєстрована у Фейсбуці – що вона пропускає?

– Нічого.

– ?..

– Просто для публічної особистості, яка свідомо робить ставку на розвиток персонального бренда, користуватись інструментами соцмереж – доволі корисно. Але відсутність у соцмережах навіть для такої людини теж може стати «фішкою». За умови, що працюють інші канали комунікації.

– Чи потрібний цифровий детокс?

– Потрібен не цифровий детокс, а свідомий вибір. Хтось видалився з Фейсбука і йому стало легше. Швидше за все, справа не у Фейсбуці, а в тому, що людина не знайшла там для себе комфортного місця. А хтось знайшов. Підключив цей інструмент і справи навпаки пішли краще. Хто з них правий? Обидва – кожен для себе.

Ну це все одно як жити в столиці! Хтось не уявляє іншого способу життя. Хтось – готовий там тільки працювати, але не жити в глобальному розумінні слова. А хтось ніколи не проміняє глибинку на вогні мегаполіса. Хто з них щасливіший? Абсурдне питання. Адже щастя – відчуття внутрішнє.

Щоб замовити книжки Віталія Голубєва “Лайфхак для журналіста”, “Ефективність для тих, хто працює з інформацію” та “Дієслово: інструменти ефективності для людей розумової праці” в електронному або друкованому вигляді або отримати фрагменти для ознайомлення (перші 20-30 сторінок), Ви можете написати йому на електронну адресу vg2001@ukr.net або у Facebook

Фото Аліни Ромашко
Текст з сайту "Я-журналіст"