Чергування з рівненським «спецназом»: п’яний заявник, міфічне викрадення людини [+Фото]

Приходжу на базу близько 17:00, екіпаж якраз поїхав на виклик. Командир роти Іван Котяш розповідає, що минулої п’ятниці викликів було аж 19. Але раз на раз не приходиться: цього дня все більш-менш спокійно.

Через деякий час спецназівці повертаються, і далі вже їду патрулювати з ними. В екіпажі їх досі четверо (переважно троє, — авт..). У зв’язку з карантином стажери з навчання одразу перейшли до практики і тепер патрулюють разом з досвідченими колегами.

— Були сьогодні якісь сенсації? — запитую у хлопців.
— Ага. Чоловік хотів залізничний вокзал підірвати. Вигаданою бомбою, правда, — сміється поліцейський. — Сенсація?

Чоловіка з «вигаданою бомбою» затримали, проте заспокоїться він, швидше за все,ненадовго. Хлопці розповідають, що вже не вперше дзвонить і погрожує вибухом. Мало не через день з ним розбирається дільничний.

Об’їжджаємо райони міста, гаражні кооперативи, польові дороги. Де-не-де біля гаражів відпочивають чоловіки — подалі від житлових районів. Деякі з сім’ями культурно смажать шашлики на мангалі.

— Оце правильний відпочинок, — говорять поліцейські. — Сидять спокійно, нікому не заважають. А не як ото під вікнами, що скаржаться на них потім всі підряд.

На планшет надходить виклик: на Шухевича у дворі бійка. Приїхавши за вказаною адресою, зупиняємось біля одного з будинків, щоб подзвонити потерпілому. Тим часом дівчатка, що граються поруч, побачивши машину поліції, злякано біжать до лавочки. Одна з них швиденько одягає маску.
Спецназівець, дивлячись на дітей, відкриває дверцята машини:

— Знімай, знімай назад ту маску, — показує жестами, що не треба одягати. — То ж на вулиці. І так душно…

Дівчинка обережно знімає маску. Спецназівець показує великий палець: «Правильно!». Діти заспокоїлись, уже посміхаються поліцейським.

— Оце то перелякались, — говорить нам спецназівець. — Все от від того, шо ті батьки вічно лякають дітей міліцією… Шо за люди…

(часто батьки розповідають дітям, що «не будеш слухатись, тебе міліція забере». І при цьому не розуміють, що в житті бувають ситуації, коли дитині реально потрібна допомога, а вона поліцейських боїться, як вогню, — авт..)

Знаходимо потерпілого, який викликав поліцію. П’яний, брудний, обшарпаний чоловік розповідає, що його побив знайомий. Їдемо всі разом шукати того знайомого.

Поруч на дитячому майданчику сидять жінки з чоловіками і дітьми. Діти в тематичних кольорових ковпачках — святкують день народження. Потерпілий вказує на одного з одного з чоловіків: «отойво побив».

Чоловік, на якого вказали, підходить до поліцейського автомобілю.

— Що у вас сталося? — питають спецназівці. — Це ви його били?
— Він! Да! — перекрикує «потерпілий». — Я до нього прийшов. А він мені гроші винен…
— Ніхто тобі нічого не винен! Десять раз тобі сказали, шо піди забери гроші, але ж нє… — відкрикується інший.
— Почекайте! — поліцейський намагається розібратися. — Ви між собою знайомі. Правильно?
— Да… Мої гроші… — знову починає п’яний заявник.
— Слухай, мене не цікавить, хто кому що винен. Мене цікавить, що сталося зараз тут. Тебе вдарили, правильно?
— Да.
— Заяву будеш писати?
— Канєшно, да!
— Та не бив я його… Он свідки є.



До машини підходять жінки:

— Ніхто його не трогав, він п’яний неадекватний, вєчно ото ісполняє. У нас тут день народження.
— Послухайте, можливий такий варіант, що ви зараз тут помиритесь, візьмете пляшку, потиснете один одному руки і розійдетеся без нашої допомоги? — запитує спецпризначенець.
— Та блін, — говорить чоловік, який нібито «бився», потерпілому — ну випив ти, то будь нормальний. Ходи сюди, зараз рішим всьо.
— Нічо не знаю, я буду писать заяву.
— Сідайте обоє в машину, — зітхає поліцейський.

Поки чоловіки сідають, підбігають їх випивші знайомі і намагаються «врятувати» товаришів.

— А шо таке? — кричать поліцейським. — А чо ви їх пакуєте? На яких підставах ви їх пакуєте?
— Хто їх пакує?
— Ви вобще тут не маєте права…
— Заспокойтеся, все нормально, — жінки відтягують «захисників». — Цей при… (ненормальний, — авт..) сам їх визвав.
— А… Ну то вибачте, вибачте, будь ласка.
— Ну то ви спочатку розберіться, що до чого, а тоді уже скачіть, добре? — каже поліцейський.
— Вибачте…

Нарешті з заявником і чоловіком, який його начебто його бив, сідаємо в машину. Жінки услід кричать «потерпілому»: «Дякую за день народження! Довб… (нецензурна лексика, — авт..), більше тут не появляйся!».

Поліцейські везуть обох чоловіків в наркодиспансер на освідування (перевірка на стан алкогольного сп’яніння, — авт..). Один дорогою розповідає, що заявник — його колишній сусід, якого кілька тижнів тому дружина вигнала з хати за пиятику. Після чого він на три тижні запив, а оце прийшов отак от привітати свою дитину з днем народження.

— Так прикиньте, він прийшов тверезий. Поки ми пили по сто грам, він стояв: «Нє-нє, пацани, ви шо, я не п’ю». А потім відійшов в магазин на п’ять хвилин і прийшов отакий от.
— То це він за пару хвилин так набрався? — дивуються спецназівці.
— То ж да. І оце постійно ісполняє і ментов визиває. Причом переважно сам на себе.
— Оце то нам везе на таких, шо самі на себе викликають, — кажу (тиждень тому на чергуванні з цим же екіпажем нетверезий рівнянин двічі викликав сам на себе поліцію з формулюванням: «п’яний неадекватний чоловік бігає по дорозі», — авт.).

У наркодиспансері черга. Незадовго до нас патрульні теж когось привезли. З кабінету медиків лунають п’яні крики з лайкою. Патрульні біля своєї машини пишуть папери. Їхній затриманий виходить від лікаря у кайданках:

— Чуєш, ти, — звертається до одного з наших спецпризначенців. — Я ше довго буду ходити в цих наручниках чи може ти їх знімеш уже?
— Я маю знімати? — дивується спецпризначенець. — Це шо я тобі їх одівав?
— Ну а хто? Знімай давай!
— Ти шо — алкаш? Це шо я тебе привозив?
— А хто мене тут привозив? — затриманий намагається роззути очі і зрозуміти, хто ж його привозив. Розглядується по сторонах, бачить вже іншого спецпризначенця, який щойно підійшов:

— Шо ти, мент. Потєряв мене? Давай наручники знімай!
— Що? Це ти мені? — спецназівець не розуміє, що від нього хочуть.
— Ну ти ж мене сюда привіз!
— Слухай, чувак, я тебе перший раз бачу.

На вулиці вже всі сміються.

— Ну а шо. Хто в формі, той і мент. А хто мент, той і привіз. Той і наручники знімай, — сміюся.
— Оце то в лікарів тут робота, — співчутливо кажуть спецназівці. — Ладно ми за сутки з кількома такими маєм справу. А сюди ж всі екіпажі отаких от звозять.

Освідувавши обох чоловіків, веземо їх у міськвідділ на Пушкіна, щоб потерпілий написав заяву.

— Ну і шо? шо показало? — питає заявник про результати тестів.
— Показало, шо він тверезий практично. А ти нормально так надув, — відповідає спецназівець.
— Ви нормальні, да? Це ви з нього уже тверезого зробили, да? А мене, якого побили, хочете неадекватним виставити?
— А ти шо сам не бачиш, що він тверезий і нормально себе веде. А ти як?
— Ну нічо-нічо… — причитає заявник. — Я вам здєлаю.
— Чуєте, пацани, він зараз ще й вас заяву накатає, — каже «друг», який «бив». — Він на всіх ментов постійно пише.
— Та хай пише, що хоче. Шо перший раз?

У міськвідділі все спокійно. Затриманих немає. Тих, кого привезли, розсаджуєм по різних лавочках. Один спокійно сидить, час від часу курити виходить. П’яний заявник причитає про те, що «менти козли», а він не п’яний. З горем пополам пише заяву і пояснення.

Здається, що зі всіма вже можна попрощатися, але заявник ніяк не може вгомонитися.

— Слишиш ти, ти з мене даже побої не зняв! А мене побили. Оце ви так дєло розслідуєте, да?
— Слухай сюди, — говорить спецназівець. — Я пояснюю тобі десятий раз. Я не знімаю побоїв!
— То чо я сюда вобще приїхав, якшо ти даже побої знять отказуєшся.
— Та не я побої знімаю, не розумієш чи шо? Береш направлення і йдеш з ним у медичний заклад. Побої лікар знімає!
— А… Понятно… То це куда?
— На Мірющенка.
— Ну то вези давай мене на Мірющенка!
— Я тебе маю везти?
— Ну а хто?
— Я шо таксі? Бери таксі або ногами йди, якшо хочеш.
— Я нікуди не піду. Вези давай! — заявник закидує ногу на ногу на лавці і не вступається.

Поліцейські переглядаються, чоловік, який його нібито бив, сміється і крутить пальцем у скроні:

— Ну я ж кажу, що воно … (нерозумне, — авт..).
— Бачите, бачите, ще й сміється. Він мене бив, а вам пофіг, — не вгамовується потерпілий. — А може мене голова болить тепер!
— Болить голова? — перепитує спецназівець. — То це в лікарню!
— То швидку давай сюда. Хай вони мене везуть.

Спецназівці викликають швидку (незважаючи на те, що видимих ушкоджень в людини нема, поліцейські зобов’язані викликати їй швидку, якщо вона просить, — авт..).

— От класно, да? Раптом десь людина справді потребує медичної допомоги, а швидка має їздити на отаке, — говорить мені один з поліцейських. — І шо з такими робити? Нема механізмів ніяких.

За кілька хвилин приїжджає швидка допомога. В міськвідділ заходять три молоденьких медики в медичних масках: медсестра, фельдшер і лікар.

— До кого викликали? — запитує лікар.
— Он потерпілий, — вказують на заявника. — Каже, шо його голова болить.
— Мене б’ють, а вам все одно. Побої знімайте, — «приказує» потерпілий.

Лікар сідає біля нього:

— Давай, чоловіче зі мною говори…
— Так менти…
— При чом тут менти. Ти швидку викликав. Ми приїхали. То і говори тепер з нами.
— Да.. Да…Я з вами говорю.
— Що тебе турбує?
— Кароче, — потерпілий починає розповідати хронологію всього дня, — Отой от. Отой он, шо отам сидить (вказує на чоловіка, на якого заяву писав, — авт..) мене побив…
— Та яка мені різниця, хто тебе бив, — відповідає лікар. — З цим хай поліція розбирається. Я тебе питаю, що тебе болить?
— А яке твоє діло вобще, шо мене болить?

Всі присутні вибухають голосним сміхом. Лікар здивовано дивиться на поліцейських: «Це що таке?». Вони йому у відповідь знизують плечима і розводять руками: «Ну от таке, як бачите». Ще трохи поспілкувавшись з так званим потерпілим, медикам таки вдалося поміряти йому тиск і оглянути.

— Все з ним нормально, — каже лікар і заповняє папери. Питає чоловіка, як звуть, де працює, який тиск зазвичай буває, як ще є супутні хвороби: — Ще на щось хворієш?
— Да! У мене етот. Як ви його там називаєте. ВІЛ-19.
— «ВІЛ-19»… Слухай, ти взагалі нормальний? — перепитує лікар і дістає прилад для вимірювання температури. — Тобто ти підозрюєш, що у тебе COVID-19 і спокійно собі гуляєш і нікому про це не кажеш. Нема температури, добре в тебе все.
— Чуєш, — знову зачіпає лікаря. — Маску зніми. Чо в масці ходиш?
— Маску зніми…— повторює лікар. — Ще шо? Потім може скажеш — кофту зніми? ))) Знаю я ваші теперішні молодіжні нрави ))))

Медики, заповнивши бланки, збираються їхати.

— Е, куда? — окликує їх потерпілий. — Ви з мене побої не зняли.
— Які ще побої? — дивується лікар. — Швидка не знімає побоїв.
— Ви шо тут всі з мене прикалуєтесь, — потерпілому не йметься. — Ти не знімаєш, ти тоже не знімаєш. А хто зімає?
— В сотий раз уже тобі кажу: на Мірющенка! — повторює спецназівець.
— Ну то давай вези мене. На Мірющенка, — заявник уже дістає лікаря.
— Куда тебе везти? Що він з мене хоче? — перепитує медик.
— А розумієте, — пояснюють поліцейські. — Він спочатку думав, що ми таксі. А тепер думає, що це ви — таксі. Чоловіче! Додому йдіть уже, добре?

Потерпілий таки нарешті шкандибає геть, а ми всі теж роз’їжджаємось.

— Ходи сюди, — спецназівці кличуть чоловіка, який «побив» нашого потерпілого. — Додому тебе закинем, все одно туди їдем.
— Ну я ж вам казав, що він … (нецензурна лексика, — авт..), — сміється чоловік.
— Та уж бачим. Оце от напиши, як той, на кого пишуть заяву, буває адекватніший, ніж «потерпілий» так званий, — каже поліцейський.
— Та я вкурсі. Це часто таке, — сміюся.
— Котра година? — спецназівець дивиться на годинник. — От це зацени — три години ми провозилися з отаким от заявником!

Відвозимо додому нашого попутника, бажаємо один одному гарного вечора і їдемо на автовокзал. Колись це був найгірший район міста. Але після того, як позакривали «злачні» генделики, спокійніше стало і там. Але заїхавши на територію, одразу помічаємо білий автомобіль, який стоїть поперек трьох паркувальних місць.



— Це хто так «класно» припаркувався? — задає риторичне запитання спецпризначенець, коли виходимо з машини.
— Якийсь … (неповносправний, — авт.) по-ходу, — відповідає інший.
— З чого ти взяв?
— А шо не видно по тому, як припаркувався?

В авто нікого немає. У кіоску поруч скуповуються якісь люди. Стоїмо, чекаємо. Біля нас проходить компанія хлопців.

— Хлопці, ваша машина? — питають поліцейські.
— Нє, нє,…ви шо… — віднікуються хлопці і шепчуть тихенько: — це он того чувака в червоному, що біля кіоску стоїть.

Чекаємо «чувака в червоному». А той, побачивши поліцію, різко ховає ключі, які тримав в руках, і йде собі, як ні в чому не бувало.

— Це ваша машина? — запитують поліцейскі.
— Не моя… Я просто собі йду….
— Послухайте! Якщо це ваша машина, то просто переставте її нормально і все!
— Це не моя, не моя, — чоловік швиденько проскакує біля нас і пришвидшує крок куди подалі.
— Він бухий по ходу, — кажу. — То фіг він зараз так сяде за руль.
— Да, да, теж помітив, — говорить спецназівець. — А як п’яний то знає, що уже попередженням не обійдеться.

На планшет надходить новий виклик: «Викрадення людини».

— Викрадення людини, — читає спецназівець, — або незаконне позбавлення волі… Сіра машина. Поїхала в сторону центру. Нічо не понятно. Давай їдь поки в сторону центру, — каже водію, — а я поки буду розбиратись.

Їдемо в центр, а спецназівець тим часом дзвонить заявнику. Заявник пояснює, що «сиділи біля Ощадбанку на Київській», що «якісь двоє» затягли його товариша в машину, машина була сіра, а більш нічого він не знає, і на цьому зв’язок переривається. Поліцейський набирає його знов, але робот відповідає, що «абонент не може прийняти ваш дзвінок».

— Ну нормальне повідомлення? Сіра машина. Ото орієнтування. А більш нічо він не знає. Каже: «пролєтєлі, как вєтєр», вибив і вирубив телефон. Кого і де шукати?
— Може п’яний? — питаю
— Та по голосу вроді, як нє…

Їдемо на Київську з надією, що, можливо, були ще якісь свідки.

— А може це «мальчішнік», — гадаю собі. — пам’ятаю колись був такий виклик, хлопці нареченого «викрали», а перехожі подумали, що це реальне викрадення і подзвонили на 102.
— А ще може бути таке, що хтось з правоохоронців затримання проводив, затримали злочинця, а люди думають, що викрадення. Теж було таке, що повідомили якось про викрадення, а виявилось, що це карний розшук: «бандита» зловили, якого давно «вели», — говорить поліцейський.
— Або просто прикалуються від нефіг дєлать, що швидше всього, — додає інший.

На Київській людей майже нема. Помічаємо двох молодих дівчат, які за столиком на лавочці п’ють каву. Зупиняємось біля них, поліцейський опускає скло машини:

— Добрий вечір, дівчата! Ви давно тут сидите?
— А що таке? Не можна? — здивовано перепитують.
— Та нє, сидіть, все нормально. Давно сидите: годину, півгодини?
— Ну.. десь з півгодини.
— Ви нічого підозрілого тут не бачили?
— Та ніби ні…
— Повідомлення просто надійшло, що людину викрали. Ви тут не помічали, щоб когось в машину засовували чи щось таке?
— Що зробили? — дівчата роблять великі очі. — Викрали когось?
— Та перевіряєм просто. То не бачили?
— Нє…
— Ну добре, сидіть.

Легенько від’їжджаємо, а дівчата чимдуж збираються і швиденько звідти втікають.

— Оце правильно, — сміються спецпризначенці, — хай йдуть краще по домах.
Ще трошки поїздивши, додому хлопці відвозять і мене. Прощаємось ненадовго — до нових чергувань.

Тетяна Закордонець