Моє режисерське «Я»: як юна рівнянка вживається у складні ролі

Таню, розкажи трохи про себе.
- Мене звати Бенедюк Тетяна, навчаюся на режисера театрального мистецтва. Я є учасницею громадської організації «ЛІТЕКО», з якою уже доволі довго співпрацюю. Також паралельно стала здобувачем курсу неформальної освіти «Юридична журналістика». Не люблю лишатися на одному місці, намагаюся розвиватися та досягати своїх цілей.




Чому режисура? Де вперше познайомилася із театром та театральним мистецтвом?
- Напевно, тому, що обожнюю керувати процесом. Ще змалечку у мене проявлялися лідерські амбіції. Театр любила завжди, часто відвідувала різні вистави, які справляли на мене незабутнє враження. Коли я навчалася у 8-ому класі, у моїй школі з’явився театральний гурток «ЛІТУС». Саме там я пізнала себе, почала розкривати свої здібності та ближче познайомилася з театральним мистецтвом.

Ким хотіла бути у дитинстві? Очікування співпадають з реальністю?
- Не пам’ятаю точно, але впевнена, що завжди мріяла виступати на сцені. Будучи маленькою, я ставала на стільчик перед рідними і розповідала вірші, різні історії, тож з упевненістю можу сказати, що мрії здійснюються. Зі шкільних років і дотепер я виступаю на сцені, пробую себе як акторка кіно, учасниця театралізованих екскурсій та ще багато в чому.



Які переваги та недоліки навчання ти виокремила для себе?
- Наразі головний недолік навчання – це дистанційка. Робота режисера вимагає постійної практики, а під час пандемії, сидячи вдома, дуже складно працювати та здобувати професійні навички. Щодо переваг, то головною, звичайно ж, є накопичення досвіду, який додається з кожним виходом на сцену.
Поділись улюбленими ролями. За яких обставин ти грала ту чи іншу роль?

- Згадуючи попередній досвід, можу виокремити свій улюблений образ на фотосесії – я була безхатьком. Напевно, завжди пам’ятатиму той день, коли мене одягнули у мішок, вимазали, сплутали волосся, з реквізиту – сосиски та батон. Емоції просто переповнюють, коли я переглядаю ті світлини. Щодо улюбленої ролі, то це, однозначно, мій дебют у психологічному короткометражному фільмі «Мости життя». Я грала дівчину, яка, маючи купу життєвих негараздів, хотіла покінчити життя самогубством. Фільм – це її історія, де у фіналі усе скінчилося позитивно, незважаючи на усі неприємності. Додам, що це був перший великий кінопроєкт ГО «ЛІТЕКО».

Твоя найекстремальніша роль?
- Знову ж таки, роль Анастасії – дівчини-підлітка у психологічному фільмі «Мости життя». Тоді я ніби не грала, а жила історією своєї героїні, адже ми дещо схожі і маємо спільні проблеми. Перший день зйомок тривав з 20:00 до 05:00, від заходу до сходу сонця. Незважаючи на дику втому та холод, адреналін переповнював, усі були збуджені, тож знімати хотілося ще і ще.

Чи легко вжитися у новий образ для тебе? Що для цього робиш?
- Це однозначно залежить від самого образу. Поки що у мене не було ролей, які б не давалися зовсім або з величезними труднощами. Головне – вивчити сценарій та постаратися зрозуміти свого героя, повірити у те, що робиш. Звичайно, набагато легше вжитися у роль тоді, коли життєві ситуації та емоції героя збігаються з твоїми власними, однак це зовсім не обов’язково.

Чи виникають якісь труднощі при зйомках фільму? Як їх долаєш?
- Зазвичай ні, але, пригадую, мені було складно заплакати на зйомках «Мостів життя». Тоді я була змушена згадати усі трепетні та зворушливі спогади, аби віднайти потрібну емоцію.

Хто найбільше змінив тебе чи вплинув на твоє життя?
- У першу чергу тато та мої близькі, які завжди підтримують та вірять в мене. Завдяки їм з кожним днем стаю сильнішою. Змінитися допомогла ще одна надзвичайно важлива для мене людина – мій наставник, засновник та керівник театрального гуртка «ЛІТУС», наразі голова ГО «ЛІТЕКО» - Стасюк Людмила Петрівна. Вона допомогла мені розкритися та повірити в себе, за що я їй безмежно вдячна.

Чим займаєшся у вільний час?
- Обожнюю готувати, малювати, слухати музику чи просто гуляти у парку з горнятком ароматної кави. Люблю робити те, що приносить задоволення, надихає, допомагає розвинути фантазію та креативність.