Рівненський Музей фотографії, як приклад ініціативності та розвитку навіть у війну

Серед них і Олександр ХАРВАТ - український фотограф, член правління Національної Спілки фотохудожників України, заслужений художник Міжнародної Федерації фотомистецтва, Майстер FIAP, член Національної Спілки журналістів України, член Національної Спілки краєзнавців України, Посол Миру. Він уже кілька років поспіль у Рівному розвиває Музей фотографії, який створив власними силами.

Деякі експонати придбав за власний кошт




- Пане Олександре, розкажіть, будь ласка, як змінився музей. Можливо, з’явилися нові експонати?

- Музей фотографії постійно розвивається. Один із напрямків – фотокамери та фотоаксесуари: різноманітні збільшувачі, пристрої, які використовували удавнину. Наприклад, у Музеї фотографії можна побачити так званий Магічний ліхтар XIX століття. Це ще з того часу, коли не було електричних лампочок і лампочку замінювала гасова лампа.

- О, це дуже цікаво! Розкажіть детальніше, що це за такий ліхтар?

- Цей ліхтар можна було використовувати як фотопроектор чи збільшувач фотографії, адже колись не можна було збільшувати знімки – як сфотографував, так і відображалося на знімку. А Магічним ліхтарем користувалися ще до винайдення фотографії. На скляних «слайдах» були зображені певні картинки. Їх проектували на стінку, скажімо, в театрах, що викликало захват у публіки. І джерелом для цього була гасова лампа, яку потім й назвали Магічним ліхтарем. Це дуже важливий етап у розвитку і фотографії, і кінематографу.

Хочу також сказати, що в експозиції музею ви зможете побачити найрізноманітніші старі фотографії з різних періодів розвитку фотомистецтва. І велике розмаїття сучасних знімків – їх давно у мене більше тисячі. І це роботи фотомайстрів з різних куточків світу. Ці роботи свого часу експонувалися на різноманітних конкурсах, які я організовую уже близько 20 років. Ви зможете побачити доробки фотографів з 88 країн світу. Тут також представлена чимала бібліотека видань про фотографію. Це й з історії фотографії, а також з технічних методів виготовлення знімків. А ще представлені фотоальбоми та фотожурнали – з різних років та з різних країн.




- Як ви поповнюєте експозицію?

- Деякі експонати я купую за власні кошти, деякі приносили рівняни, які дізналися про існування музею, щось дарувати мої друзі. Прикро, що воно усе зникає поволі, дещо залишається у приватних колекціях. І дуже багато зникає.

Також налагоджую співпрацю із подібними музеями з інших країн. У Польші, приміром, мій колега-фотограф теж має подібний музей, тому ми часто обмінюємося якимись речами, які є по два екземпляри у кожного. Також, до слова, мені передавати камери з Італії, Чехії, Індії.

- Пане Олександре, і це вас надихнуло створити музей?

- Так, для мене дуже важливо зберегти ось цю справжню історію фотографії, аби вона була відкрита для ознайомлення усім рівнянам та гостям нашого міста. Аби усе це розмаїття не кануло у Лету. Із розвитком цифрової фотографії поменшало плівкових камер, які до цього буквально передавалися у спадок, справді переходили із покоління покоління. А зараз стають рідкістю, хоча є вагомими віхами у розвитку фотомистецтва. І тому я прагну зберегти якомога більше отаких артефактів, за допомогою яких можна більше дізнатися про еволюцію цієї царини культури.

- Музей фотографії – ваша громадська ініціатива, ви незалежні від державних структур?

- Так, це моя ідея, яку я усіма силами намагаюся втілити у життя. Звісно, хотілося б отримати допомогу, аби він зберігся й у майбутньому. Шукаю для музею відповідне приміщення. Нещодавно приймав участь у торгах, прагнув купити приміщення для музею, але мені не вдалося перемогти у торгах представників бізнесу. Поки що арендую приміщення.

- Нагадайте, будь ласка, де саме зараз знаходиться Музей фотографії у Рівному?

- Вулиця Соборна, 1. Буду радий бачити кожного, хто цікавиться світом фотографії.

- Чи потрібно платити за квиток?

- Ні, вхід абсолютно безкоштовний. Кожен може тільки, якщо є таке бажання і можливість, зробити пожертву для розвитку музею.

Світ побачив війну в Україні також і через призму робіт фотомитців

- Знаю, що ви зараз зробили низку знімків про російсько-українську війну. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.

- Ми з колегами із Словаччини і Чехії, із Братіслави і Праги, вирушили на південь України, отримавши перед цим акредитацію. Ще до виїзду фотографи зібрали гуманітарний вантаж. Це речі для дітей – м’ячі (з цим допомогла Словацька асоціація футболу), фарби, олівці. А ще усе необхідне для військових - турнікети, павербанки, дрон. Ми спочатку вирушили у Одесу, а потім у Миколаїв. Кінцевий пункт призначення – Херсонщина. Відвідали села. Багато спілкувалися з простими людьми. Прикро було бачити, що росіяни знищили практично усе довкола – мало де залишилися будинки із дахами. Повсюдно заміновано – скрізь бачиш стрічки із написом «Міни».




- Як люди реагували на вас, на інших фотографів?

- Абсолютно нормально. Ні від кого не зустрів агресії. Діти дуже тішилися подарункам. Просили лише не називати той притулок, де знаходяться діти. Чимало з них втратили батьків – їх повбивали росіяни, але інші мешканці села назвалися їхніми батьками або родичами, аби малечу силком не вивезли у росію. Як це часто роблять зараз рашисти.




- Що вас особисто вразило під час подорожей?

- Стійкість та оптимізм. Дуже багато людей, як уже розповідав, повернулися до своїх зруйнованих чи напівзруйнованих будинків, почали їх відновлювати. Ось ця незламність нашого народу та віра у майбутнє залишила найбільший слід у серці…







- А як ця подорож вплинула на ваших закордонних колег? Вони змогли побачити реалії війни?




- Так! Так! Скажімо, мій колега з Братіслави Марсель РЕБРО приємно вразив своєю активністю. У рідному місці провадив благодійні заходи, завдяки чому знову закупив допомогу для України. Тож ми плануємо новий виїзд. Він ще й зробив чимало постів у соцмережах, у газетах, ефірах на телебаченні із розповідями того, що побачив. Тож словаки змогли більше дізнатися про трагічні події на нашій землі.


Нещодавно побував на виставці у Празі на Czech Press Photo, там беруть участь лише чеські фотографи. Деякі з них відвідували Україну. Вони створили чимало вражаючих світлин про війну в Україні.




Можу сказати, що Світ побачив війну в Україні також і через призму робіт фотомитців.

Ми повинні розвивати культуру, адже вона здатна принести чимало користі суспільству

- Які перспективи є в української фотографії? Чи можна очікувати на ще потужніший розвиток?

- Так. Після війни не зникне цікавість до України. Чимало фотомитців прагне зараз приїхати до нас. Певен, подібна зацікавленість не зникне з часом. І в наших силах зуміти показати іншим народам, якою є Україна. Не тільки воєнна, але й після Перемоги. Й повинен бути не лише економічний, але й культурний поступ. І якраз через культуру (у тому числі й через фотографію як царину кульутри) маємо промувати свій край. Такий підхід став частиною політики у багатьох країнах. Скажімо, Китай, Туреччина охоче запрошували митців тільки попрацювати, оплативши дорогу та проживання, заради того, щоб фотомитці показали ці краї. Саме тому велике значення має раціональна культурна політика. Необхідно допомагати розвиткові культури, адже вона здатна принести чимало користі суспільству. Мати потужні позитивні результати. У майбутньому має бути злагоджена програма підтримки, бо принаймні я не відчував жодної держпідтримки, хоча створював і розвивав потужні міжнародні проєкти, які відкривали Україну іноземцям. І думаю, я не один.

Сподіваюся, що у майбутньому більше приділятимуть уваги саме культурі.

“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів”