Відчуваєш себе без крила, але маєш летіти, - рівнянин Іван Сівак про перемогу на Кубку світу

Про шлях до перемог та втрату дружини майстер спорту з танців на візках, призер Чемпіонатів світу та Європи Іван Сівак, розповів в інтерв’ю.

- Пане Іване, ні для кого не секрет, що після отримання травми люди по-різному продовжують своє життя. Розкажіть, як ви пережили такий переломний момент?
- У кожного по-різному проходить перший етап стресу. Тут багато залежить від підтримки рідних. Не треба залюблювати, але підтримувати варто обов’язково, не лишати наодинці з проблемою. Добре, коли поруч є люди, які пережили подібне і готові тебе підтримати Важливою є робота з рідними та близькими, коли вони розуміють, коли треба підтримати і коли навпаки змусити людину самостійно зробити щось. Бо якщо буде постійно: принеси та подай, то це не дасть результату.

- Були в душі нарікання на те, чому так сталося саме з вами?
- Звісно. Але можна довгий час думати про те, чому так сталося і за що мені Бог дав таке покарання. В мене теж були такі моменти. Але за допомогою рідних та близьких, психологів, можна негативні емоції перенаправити в інше русло.

- Розкажіть нам про ваше знайомство з дружиною Надією, як так склалося, що ви з різних міст познайомилися і створили сім’ю?

- Ми обоє після травм втратили можливість ходити. А загалом ми завжди казали про одне - насправді нас звела доля. Я сам — з Нетішина, а Надія — з Макіївки. Познайомилися в оздоровчому таборі для осіб з ураженням опорно-рухового апарату. Це був “Табір активної реабілітації”. Я її навчав керувати візком, як долати перешкоди і так навчив, що вона переїхала до мере у Рівне.



- Як виникла взагалі ідея разом займатися танцями і чи мали ви танцювальний досвід до травми?
- До трагедії улюбленими моїми танцями були вальс та полька. Але танцював я переважно на весіллях. Я займався у школі футболом, а далі були карате. Друзі дитинства займалися танцями в Нетішині. А мені все якось було соромно приєднатися, хоча саме танці мені завжди подобалися. Вже після травми зрозумів, що треба займатися чимось, що буде корисним і де я зможу себе проявити. Надія співала в хорі, але ніколи теж не танцювала. Тому можна сміливо казати, що це був новий досвід для нас обох.

- Як ви відчували, тренери вірили в те, що у вас все вийде?
- Великий колектив працює для того, щоб ці перемоги ставали реальністю. Багато людей працюють над тим, як організувати переїзд, проживання, перебування. Мова про тренерів, менеджерів, які курують ці всі проекти. Звісно ж вірили, але не думали, думаю, що ми будемо так рватися до нових перемог. Впродовж восьми років ми виступали у парі та неодноразово були чемпіонами світу та Європи.

- Попри велику кількість перемог, не все ж завжди було гладко. Чи впливали можливо якісь особисті образи на ваші виступи?
- Ми часто могли довго тренуватися, але не танцювали, так як треба було. В 2010 році ми зайняли знову перше місце і відчули, що ми здатні так багато всього разом. Підтримка — це основне. Любити одне одного — це було головне. Всі побутові моменти і чвари ми залишали за межами паркету. Для мене, які і для кожного в житті, коли поруч є людина, яка дарує легкість і це не означає, що вона виконує всі твої бажання. Але це відчуття того, що людина поруч і ти можеш звернути всі гори на світі. Саме такою була моя Надія...

- Коли Надія пішла, то чи ви не думали про те, щоб покинути танці?
- В цей момент ти розумієш, що як часто ми не цінуємо і не бачимо, не знаємо наскільки людина з тобою поруч всього давала і за скільки несла відповідальність. Це побут, догляд за дитиною, родинні речі всі потім лягли на мої плечі. Моя дружина приєдналася до небесних янголів і споглядає на нас з донечкою з неба. У мене було відчуття, що надія хотіла, щоб я не зупинявся і не складав рук. Після 40 днів, коли пробував танцювати, то не дуже вдавалося. Першим був танок, який я робив для Надії. Попри те, що мені не просто було приїжджати самому в зал, але відчував, що вона на мене споглядає і я почав свій новий шлях.

- Хто зараз є вашим найбільшим натхненням та мотивацією?
- Звісно ж, це наша донечка Даринка. У нас взагалі була цікава історія. Ми мали припущення, що Надія вагітна, але тест не робили. Спочатку поїхали на змагання. Там завоювали медалі, а після цього дружина зробила тест на вагітність і ми жартували, що нам треба було давати не дві, а три медалі, бо ми ж вже тоді виступали втрьох. Після народження донечки у нас була річна перерва у танцях. А нині — донька моя найбільша мотивація та підтримка.



- Про що ви мрієте для доньки, ким би хотіли, щоб вона стала?
-
Я щиро мрію про те, щоб донька знайшла себе. Знайшла те, чим вона хоче займатися сама і тут я підтримаю її вибір. На власному прикладі я знаю, яким цікавим життя стає, коли ти знаходиш своє істинне покликання. Тому зараз моя роль - робити максимально все, щоб доньці було цікаво ходити до школи. А також намагаюся максимально робити цікавим її дозвілля.

- Крайній ваш виступ та крайні перемоги — це Чемпіонат світу. Розкажіть про підготовку до змагань та емоції.
- Насправді я не відразу планував брати у ньому участь, але як я вже казав, я відчуваю підтримку дружини згори і впевнений, що маю продовжувати показувати гарні результати. Мені треба жити на повну, треба тримати позиції в танцювальному спорті та жити заради дітей. Змагання — це завжди цікаво, бо ти маєш можливість показати себе та порівняти свої вміння з іншими. Пригадую, коли на одному з чемпіонатів оформили змагання світлинами моєї дружини і це стало моїм великим натхненням. Тепер її підтримка також є визначальною. Я втратив своє крило, але маю летіти далі і тому я танцюю.

- Де саме проходили змагання і які нагороди ви отримали?
- Змагання проходили у м. Кошице в Словаччині. Я виступав у складі національної збірної команди України. Я посів три перших місця, у тому числі 2 в індивідуальних та 1 у парних змаганнях у парі з Оленою Данкевич (м.Київ).

Історію Івана Сівака повинна знати вся країна. Адже він є прикладом незламності. Прикладом, як долати всі труднощі та випробування. Вітаємо Івана та пишаємося його волею до перемоги!



“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів”