Ми у Facebook
20.09.2023, 16:48

Відчуваєш себе без крила, але маєш летіти, - рівнянин Іван Сівак про перемогу на Кубку світу

Днями увесь світ знову говорив про неймовірно сильного та незламного духом рівнянина Івана Сівака. Адже він показав просто блискучий результат на Кубку світу та здобув три медалі зі спортивних танців на візках серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату.
Про шлях до перемог та втрату дружини майстер спорту з танців на візках, призер Чемпіонатів світу та Європи Іван Сівак, розповів в інтерв’ю.

- Пане Іване, ні для кого не секрет, що після отримання травми люди по-різному продовжують своє життя. Розкажіть, як ви пережили такий переломний момент?
- У кожного по-різному проходить перший етап стресу. Тут багато залежить від підтримки рідних. Не треба залюблювати, але підтримувати варто обов’язково, не лишати наодинці з проблемою. Добре, коли поруч є люди, які пережили подібне і готові тебе підтримати Важливою є робота з рідними та близькими, коли вони розуміють, коли треба підтримати і коли навпаки змусити людину самостійно зробити щось. Бо якщо буде постійно: принеси та подай, то це не дасть результату.

- Були в душі нарікання на те, чому так сталося саме з вами?
- Звісно. Але можна довгий час думати про те, чому так сталося і за що мені Бог дав таке покарання. В мене теж були такі моменти. Але за допомогою рідних та близьких, психологів, можна негативні емоції перенаправити в інше русло.

- Розкажіть нам про ваше знайомство з дружиною Надією, як так склалося, що ви з різних міст познайомилися і створили сім’ю?

- Ми обоє після травм втратили можливість ходити. А загалом ми завжди казали про одне - насправді нас звела доля. Я сам — з Нетішина, а Надія — з Макіївки. Познайомилися в оздоровчому таборі для осіб з ураженням опорно-рухового апарату. Це був “Табір активної реабілітації”. Я її навчав керувати візком, як долати перешкоди і так навчив, що вона переїхала до мере у Рівне.



- Як виникла взагалі ідея разом займатися танцями і чи мали ви танцювальний досвід до травми?
- До трагедії улюбленими моїми танцями були вальс та полька. Але танцював я переважно на весіллях. Я займався у школі футболом, а далі були карате. Друзі дитинства займалися танцями в Нетішині. А мені все якось було соромно приєднатися, хоча саме танці мені завжди подобалися. Вже після травми зрозумів, що треба займатися чимось, що буде корисним і де я зможу себе проявити. Надія співала в хорі, але ніколи теж не танцювала. Тому можна сміливо казати, що це був новий досвід для нас обох.

- Як ви відчували, тренери вірили в те, що у вас все вийде?
- Великий колектив працює для того, щоб ці перемоги ставали реальністю. Багато людей працюють над тим, як організувати переїзд, проживання, перебування. Мова про тренерів, менеджерів, які курують ці всі проекти. Звісно ж вірили, але не думали, думаю, що ми будемо так рватися до нових перемог. Впродовж восьми років ми виступали у парі та неодноразово були чемпіонами світу та Європи.

- Попри велику кількість перемог, не все ж завжди було гладко. Чи впливали можливо якісь особисті образи на ваші виступи?
- Ми часто могли довго тренуватися, але не танцювали, так як треба було. В 2010 році ми зайняли знову перше місце і відчули, що ми здатні так багато всього разом. Підтримка — це основне. Любити одне одного — це було головне. Всі побутові моменти і чвари ми залишали за межами паркету. Для мене, які і для кожного в житті, коли поруч є людина, яка дарує легкість і це не означає, що вона виконує всі твої бажання. Але це відчуття того, що людина поруч і ти можеш звернути всі гори на світі. Саме такою була моя Надія...

- Коли Надія пішла, то чи ви не думали про те, щоб покинути танці?
- В цей момент ти розумієш, що як часто ми не цінуємо і не бачимо, не знаємо наскільки людина з тобою поруч всього давала і за скільки несла відповідальність. Це побут, догляд за дитиною, родинні речі всі потім лягли на мої плечі. Моя дружина приєдналася до небесних янголів і споглядає на нас з донечкою з неба. У мене було відчуття, що надія хотіла, щоб я не зупинявся і не складав рук. Після 40 днів, коли пробував танцювати, то не дуже вдавалося. Першим був танок, який я робив для Надії. Попри те, що мені не просто було приїжджати самому в зал, але відчував, що вона на мене споглядає і я почав свій новий шлях.

- Хто зараз є вашим найбільшим натхненням та мотивацією?
- Звісно ж, це наша донечка Даринка. У нас взагалі була цікава історія. Ми мали припущення, що Надія вагітна, але тест не робили. Спочатку поїхали на змагання. Там завоювали медалі, а після цього дружина зробила тест на вагітність і ми жартували, що нам треба було давати не дві, а три медалі, бо ми ж вже тоді виступали втрьох. Після народження донечки у нас була річна перерва у танцях. А нині — донька моя найбільша мотивація та підтримка.



- Про що ви мрієте для доньки, ким би хотіли, щоб вона стала?
-
Я щиро мрію про те, щоб донька знайшла себе. Знайшла те, чим вона хоче займатися сама і тут я підтримаю її вибір. На власному прикладі я знаю, яким цікавим життя стає, коли ти знаходиш своє істинне покликання. Тому зараз моя роль - робити максимально все, щоб доньці було цікаво ходити до школи. А також намагаюся максимально робити цікавим її дозвілля.

- Крайній ваш виступ та крайні перемоги — це Чемпіонат світу. Розкажіть про підготовку до змагань та емоції.
- Насправді я не відразу планував брати у ньому участь, але як я вже казав, я відчуваю підтримку дружини згори і впевнений, що маю продовжувати показувати гарні результати. Мені треба жити на повну, треба тримати позиції в танцювальному спорті та жити заради дітей. Змагання — це завжди цікаво, бо ти маєш можливість показати себе та порівняти свої вміння з іншими. Пригадую, коли на одному з чемпіонатів оформили змагання світлинами моєї дружини і це стало моїм великим натхненням. Тепер її підтримка також є визначальною. Я втратив своє крило, але маю летіти далі і тому я танцюю.

- Де саме проходили змагання і які нагороди ви отримали?
- Змагання проходили у м. Кошице в Словаччині. Я виступав у складі національної збірної команди України. Я посів три перших місця, у тому числі 2 в індивідуальних та 1 у парних змаганнях у парі з Оленою Данкевич (м.Київ).

Історію Івана Сівака повинна знати вся країна. Адже він є прикладом незламності. Прикладом, як долати всі труднощі та випробування. Вітаємо Івана та пишаємося його волею до перемоги!



“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів”





На правах реклами

купити смартфон Apple iPhone 15 Pro max у Львові, Україна


Актуальні новини України за сьогодні на https://www.ukr.net

Допомога ЗСУ

Останні новини