Воїн, який проходить реабілітацію у Рівному, презентував свою першу збірку віршів

Війна пробуджує у багатьох жорстокість та байдужість. Таке твердження стало звичним. Адже війна — це страшно, брудно, боляче... Та саме в таких умовах чимало людей знаходять справжніх друзів, кохання, сили духовні та навіть натхнення на створення поезії. Наче тендітні квіти серед твердого бетону проросли у фронтових буднях вірші першої збірки «Слово, обпалене війною» сапера Ростислава, який зараз проходить реабілітацію у Рівному.




Родина Ростислава Іваничука родом із Франківщини. Початок повномасштабного вторгнення для них озвучив страшний вибух неподалік аеродрому. Тож Ростислав допоміг дружині та двом діткам виїхати у більш безпечне місце. А сам разом із братом долучився до територіальної оборони. Спершу чергували на блокпостах, а потім пішли до військкомату, аби стати до лав Збройних сил України.

“Далі було навчання. За освітою я інженер, то за розподілом став сапером розвідником. Служив в інженерній роті 80 окремої десантно-штурмової бригади. Якщо відверто, то нас, саперів, часто називають “одноразовими”. Усе через небезпеку професії. Бо ж саме сапер-розвідник іде перший з штурмовою групою. Ризик для життя тут — це як додаток до спеціальності,” - розповідає Ростислав.



35-річний військовий служив у найгарячіших точках цієї страшної війни. Був у Слов’янську, брав участь в Харківській операції, воював на Бахмутському напрямі, у Соледарі. Тут пройшов бойове хрещення, вперше підірвався на протипіхотній міні.

“Тут же дізнався, що таке справжнє військове братство. Адже хлопці гурбою кинулися шукати колеса, домкрати, допомагати. Уявіть просто: обстріл, навколо осколки летять, а ми колеса міняємо у дворі,” - пригадує сапер.

Зараз Ростислав лікує травму ноги в Обласному центрі реабілітації. Зізнається, коли саме травмувався — не пам’ятає, але нога боліла, ставало все важче рухатись. Тож сапер вимушений був звернутися за допомогою до медиків. Спершу його скерували до військового госпіталю в Дніпрі, адже виявили у захисника дегенеративні зміни у суглобі, кисту, пошкодження менісків, розірвану зв’язку. Після кількох медичних установ Ростислав опинився у Рівному. Тут в обласній клінічній лікарні імені Юрія Семенюка його прооперували.



Тепер наш захисник щодня займається фізичними вправами, аби якомога швидше знову вільно рухатись. А у вільний від занять час - пише вірші.

Ростислав пригадує, що свій перший вірш написав, коли навчався у сьомому класі. Тоді думав надіслати його на конкурс, але так і не наважився. Відтоді писав про кохання, дружбу, природу... Проте за останні десять років не склав жодного вірша.

“все змінилося із початком великої війни. Я зрозумів, що мушу. Тому часто просто надиктовував вірші на диктофон. Писав про все, що було навколо, про все, що відбувалося зі мною та хлопцями. Але якщо розумів, що це не повний вірш, що чогось бракує — не давав другого шансу, відразу видаляв,” - каже поет.

Не аудіо, а текстову версію віршів Ростислав публікував на своїй сторінці у соцмережі. Саме тут їх вперше побачила поетеса і видавчиня Марія Боєчко.

“Пані Марія написала мені, що хоче видати збірку. Це був подарунок до мого дня народження. Вона сама обирала вірші, редагувала, підбирала фото та оформлення. «Слово, обпалене війною» - це перша і поки єдина моя збірка. Загалом у ній 50 віршів. Але не знаю чи буде продовження. Якось не до цього зараз. Все може бути, бо ж мій дядько присвятив письменництву все життя,” - каже захисник.

Вже під час реабілітації у Рівному Ростислава запросили на регіональний книжковий форум, в якому взяли участь видавці, поети, письменники, поціновувачі книг та читання.



Після Перемоги Ростислав мріє повернутися до улюбленої справи — ковальства, проводити більше часу з сім’єю. А поки ж сподівається лиш на одне: що українці згуртуються, як зробили це в перші дні повномасштабного вторгнення. Саме це вважає запорукою перемоги над ворогом.