Українські журналісти отримали престижну міжнародну премію "Золоте перо свободи 2025"

Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ) з гордістю повідомила, що українська незалежна преса стала лауреатом престижної міжнародної премії Golden Pen of Freedom 2025 Award – щорічної нагороди за свободу преси, яку з 1961 року присуджують Всесвітня асоціація видавців новин (WAN-IFRA) та Всесвітній редакторський форум (WEF).

Від імені всієї української журналістської спільноти високу відзнаку під час відкриття Всесвітнього медійного конгресу 2025 у Кракові 4 травня прийняла директорка Асоціації Оксана Бровко.

Цьогорічне визнання є символом неймовірної стійкості та незламності української журналістики в умовах повномасштабної війни. У своєму рішенні WAN-IFRA підкреслила, що українські медійники «виявили непохитну відданість свободі преси у винятково драматичні часи». Окремо відзначено лідерську роль Оксани Бровко, яка, очолюючи одну з ключових медіаасоціацій в Україні, зробила надзвичайно багато для підтримки своїх колег протягом війни.

Для Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» надзвичайно цінно уособлювати незалежні медіа країни та прийняти нагороду, яка символізує їхнє палке прагнення захищати право суспільства на правду навіть у найтемніші часи. Golden Pen of Freedom – це визнання не лише особистої ролі, а й усієї української незалежної преси, яка в умовах війни продовжує захищати право суспільства на правду – всупереч репресіям, загрозам, окупації та втратам.

Під час вручення нагороди директорка АНРВУ Оксана Бровко наголосила на величезній відповідальності українських журналістів: «Ця нагорода — про відповідальність. В країні, де міста стирають з мап, а журналісти змушені мовити з підвалів — слово стає зброєю. Ми не маємо права мовчати, бо кожне мовчання заповнює окупант. Ми не просто документуємо події — ми фіксуємо саму пам’ять. І якщо журналістика зникне — зникне історія, нація і правда».

Нагорода Golden Pen of Freedom 2025 Award – це не лише визнання вже виконаної роботи. Це також потужний сигнал світовій спільноті про неоціненну цінність незалежної журналістики, яка відстоює демократичні цінності не лише в Україні, а й у всьому світі. Це свідчення підтримки українських медійників міжнародними партнерами, які протягом цих важких років надають свою допомогу. Водночас, ця престижна нагорода є великою відповідальністю – зберегти єдність та продовжувати боротьбу за перемогу добра та справедливості.

Повний текст промови Оксани Бровко на Всесвітньому медійному конгресі WAN-IFRA:

«Дякую. Сьогодні я стою тут — з тремтінням у голосі й великою відповідальністю в серці.

Ця нагорода — не про мене. Вона — про всіх, хто продовжує писати, знімати, передавати правду, навіть коли поруч падають ракети.

Це був 1957 рік. Моя прабабуся Степанида Бровко надіслала листа до Кремля, до Москви. Вона шукала свого чоловіка, якого заарештували за антирадянську діяльність 20 років тому, у 1937-му. Вона не знала, що вже за тиждень після арешту радянські кати розстріляли його. Вона не знала, що ніхто не скаже їй правду. Вона просто не втрачала надії.

Мій прадід працював на залізничній станції в маленькому селі на Запоріжчині.

Поколіннями наша родина жила там, з XVIII століття. Сьогодні — село окуповане росією.

Наразі інші дружини інших заарештованих, полонених чи зниклих безвісти українців пишуть ті самі листи в пошуках своїх чоловіків. Вони шукають їхні імена чи обличчя на фотографіях у російських Telegram-каналах, вдивляються в списки тіл, повернутих під час обміну військовополоненими.

Майже 90 років потому така сама трагедія сталася з моєю колегою — українською журналісткою Вікторією Рощиною. Вона поїхала на окуповані території, щоб задокументувати життя під російською окупацією. У 2023 році її незаконно заарештували, катували електричним струмом, штрикали ножем, її вага впала до 30 кілограмів. Потім вона зникла. Лише в лютому цього року родина отримала її тіло з росії.

Нічого не змінилося. Нічого не зміниться, допоки росія існує в своєму нинішньому вигляді.

Я приїхала до вас із країни, де журналістика — це не просто професія. Це — спосіб вижити. Я стою тут, бо вижила. Але це не означає, що я в безпеці.

This image has an empty alt attribute; its file name is 25-819x1024.jpg
В Україні навіть тиша — тимчасова. І саме тиша лякає найбільше. Бо журналістика під час війни — це вже не про заголовки. Це — про те, щоб триматися за саме життя.

Дозвольте показати вам, як виглядають наші «новини»:

«Без нього ми б згоріли» — школяр із Сум рятує людей під час обстрілу.

Дітей вивозять до російських таборів для примусового перевиховання.

Чорно-білі мішки для тіл: волонтер ділиться найважчими моментами своєї роботи.

Це — реальні заголовки українських місцевих газет, надрукованих минулого місяця. За кожним із них — не просто текст, а зруйноване життя, знищений дім.

This image has an empty alt attribute; its file name is 33-819x1024.jpg
Ми боремось не лише за територію. Ми боремось за право називати речі своїми іменами.

Це — війна.

Це — російські злочини.

Це — незалежна Україна.

Ми — українці.

Я стою тут — не одна. Я стою разом із сотнями українських журналістів: тими, хто продовжує працювати. Тими, хто в ув’язненні. Тими, кого вбили. І тими, кого досі не знайшли.

This image has an empty alt attribute; its file name is 27-1-819x1024.jpg
Ви часто запитує мене: «Як ви витримуєте все це?» Моя відповідь дуже проста: ми пишемо не тому що ми сміливі. Ми пишемо, бо мовчати — неможливо. Ми зберігаємо пам’ять про те, ким ми є — для себе і для світу.

Я не просто очільниця медіаасоціації. Я — мама чотирьох дітей, які ростуть у війні.

Жінка, яка щоранку перевіряє маршрут ворожих дронів, перш ніж відпустити дітей до школи. І щодня запитує себе: що буде, якщо для нас завтра не настане?

У перші дні вторгнення мені не писали «Привіт». Мені писали: «У мій дім влучила ракета. Куди бігти?», «Я втекла з окупації. Що далі?»

Разом із колегами ми евакуйовували редакції. Шукали бронежилети – не для фронту, а для журналістів. Starlink — не для армії, а для новин. Забезпечували житло, техніку, фінансування. Шукали папір і завозили його в країну — щоб медіа могли продовжувати друкуватися.

This image has an empty alt attribute; its file name is 30-819x1024.jpg
Кожну редакцію ми рятували як точку опору. Бо там, де мовчить журналіст — починає говорити окупант. І за це право говорити — ми платимо щодня.

За останні три роки в Україні: 332 медіа припинили роботу, 97 журналістів загинули — 12 із них під час роботи, понад 30 медійників залишаються в ув’язненні.

Поки журналіст у Лондоні пише про новий музей — журналістка у Сумах біжить на місце ракетного удару. Поки ведуча в Осло аналізує вибори — редакторка в Краматорську, без світла й інтернету, намагається випустити завтрашній номер. Це — різні реальності. Але спільна відповідальність.

У світі, де дезінформація поширюється швидше, ніж правда, де машини імітують людський голос і обличчя справжня журналістика стає нашою останньою лінією оборони.

Сьогодні війна в Україні. Завтра вона може бути в вашій країні. І знову першими скажуть правду журналісти. І знову вони стануть мішенню. Тому журналістика має бути готовою — всюди. І захищеною — всюди.

Нещодавно ми говорили з Любою, 20-річною воєнною репортеркою з Сумщини. Вона сказала: «FPV-дрони літають над нами постійно. Мій шолом привертає їх увагу. Я його знімаю — щоб вижити».

This image has an empty alt attribute; its file name is 36-819x1024.jpg
Ось як виглядає журналістика в Україні.

Саме тому ця нагорода — не перемога. Це — відповідальність.

Напередодні я міркувала про цитати українських лідерів, які могла б використати сьогодні. Але обрала рядок із душі України — з гімну:

Душу й тіло ми положим

За нашу свободу.

І саме за це ми боремось як медіаорганізація. Ми підтримуємо сотні локальних незалежних редакцій, щоб українці виживали не лише як особистості, а як нація.

Ми не годуємо тіла — ми годуємо розум. Ми не воюємо з солдатами — ми боремося з пропагандою і дезінформацією. Ми публікуємо незалежні новини. А це і є те, що формує свідомість вільної нації.

This image has an empty alt attribute; its file name is 34-819x1024.jpg
Свобода не передається у спадок. Вона не падає з неба. Її потрібно виборювати — щодня. Кожним словом. Кожним вибором. Іноді — ціною власного життя. Україна це доводить.

Сьогодні, як ніколи, нам потрібні сильні, ясні, солідарні голоси — ваші голоси.

Дякую, що ви з нами».


Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» підтримує понад 150 незалежних регіональних медіа по всій країні. Протягом усіх років повномасштабної війни команда АНРВУ спрямовує всі свої зусилля на збереження голосів медіа в різних куточках України. Це стосується як редакцій на лінії фронту, які зазнали руйнувань, але продовжують працювати навіть в окупації, доставляючи друковані газети під обстрілами та загрозою дронів, так і медіа в центрі та на заході країни, які також потерпають від ракетних ударів по цивільній та критичній інфраструктурі.

Серед ключових ініціатив Асоціації – страхування медійників, проведення безпекових тренінгів, запуск кризових програм фінансової підтримки, організація навчальних воркшопів та вебінарів, обмін досвідом з міжнародними колегами, підтримка жінок-журналісток, які часто несуть основний тягар роботи, а також забезпечення технічним обладнанням.