— Мабуть не помилюсь, якщо скажу, що у Рівному вас насамперед знають як людину, котра підкорила найвищу гору Америки, та й не тільки її. Хтось знає вас як виробника води “Йодіс-Захід”. А за спеціальністю ви хто?
— Закінчував фізико-математичний факультет Рівненського педінституту. Після навчання за направленням потрапив у Сосновку. Це дуже цікавий район, і я сам напросився туди, бо ми там зазвичай проводили тренування. Та й на Рівненщині це — найкраща місцина для тренувань: там плаваємо на байдарках, лазимо по скелях, бігаємо кроси (там чудовий ліс), уже багато років лише там готуємось до всіх змагань. Тож я потрапив у ПТУ і викладав там математику у старших групах та інформатику. Попрацював три місяці й пішов в армію. Причому з армією теж вийшло цікаво: у мене була відстрочка, але я прийшов у військкомат і заявив: “Хочу в армію”. А це була осінь, і призов уже скінчився. Воєнком каже: ще не бачив, щоб хтось просився в армію, почекай вже до наступного року. А я вперся: ні, мені треба зараз. Воєнком комусь подзвонив, мовляв, давай заберемо хлопця, як просить. Ні, каже, у танкові війська не піде — дуже високий… Думали вони, гадали і зрештою вирішили відправити мене у Мурманськ у ПВО. Але у Мурманськ я так і не потрапив, бо приїхав офіцер, який шукав високих і струнких хлопців і не зізнався, куди ж саме набирає, все розпитував, як я ставлюся до спекотних країн. А виявилося, що набір був у роту почесної варти у Львів. Ми зустрічали всілякі делегації, брали участь у мітингах та парадах на свята, навіть хоронили поважних персон. Отака була служба.
— Коли ж зайнялися бізнесом?
— Після армії в Сосновку я вже не повернувся і про викладання забув. Натомість пішов у систему туризму. На той час уже виконав норматив майстра спорту з туризму, і мене взяли в облраду інструктором з туризму. Через рік я створив туристичний клуб, став його директором, у нас був прокат спорядження, ми відправляли групи по всьому колишньому Союзі. А в 1992 році я захопився харчовим бізнесом і став займатися випуском майонезу. Тоді такий делікатесний продукт випускали лише два заводи в області, решта ж хотіла випускати, але їм бракувало обладнання. Ми стали співпрацювати спочатку із Здолбунівським заводом продтоварів, потім з Костопільським, постачали їм обладнання та сировину, вони виготовляли майонез, частину якого забирали собі за переробку. Але коли ми вже випускали майонез у кількості 400 тисяч банок у місяць, на Волині з’явилася невеличка фірма…
— Торчин-продукт?
— Так, Торчин. Поступово вона розрослася, і ми не змогли з ними конкурувати. Але ті заводи, з якими ми починали, працюють і досі. Наприклад, Костопільський завод виготовляє продукцію під торговою маркою “Родина” — прекрасні товари, і якісні, і недорогі. Після майонезу з’явилася ідея виробляти газовану солодку воду, але ми зупинилися на питній воді — уже три роки виготовляємо йодовану питну воду “Йодіс-захід”.
— А як саме прийшла ця ідея? Чому, власне, йодована вода?
— В Україні є певні райони, ендемічні за зобом, і саме в такому ми живемо. Лікарі давно вже борються з цією проблемою, і в основному використовують йодовану сіль, але сіль можуть вживати не всі, та й щоб отримати добову норму йоду, треба з’їсти чимало солі. Нам же пощастило познайомитися з академіком Мельниченком, який винайшов та запатентував технологію йодування води, більше того, ця вода при нагріванні та кип’ятінні не втрачає йод. Тому я і зупинився саме на цьому бізнесі: по-перше, це дуже корисно, ми виготовляємо продукт, який приносить людям користь. Та й “Йодіс” — це найдешевший продукт для профілактики йододефіциту, будь-які ліки та таблетки обійдуться значно дорожче. Споживаючи один літр нашої води, ви отримуєте половину денної норми йоду. Ми отримали ексклюзив на Рівненську область, розробили технічні умови на воду, видобуваємо її з артезіанської свердловини та збагачуємо йодіс-концентратом, таким чином споживач отримує місцеву (що дуже важливо), чисту та йодовану питну воду.
— Дію вже перевірили на собі?
— Аякже. Після аварії на ЧАЕС у кожного з нас є певні проблеми із щитовидкою, у мене теж є підшиті у медкартку УЗД, лікарі діагностували якесь відхилення і постійно виписували мені таблетки. Потім я поставив вдома воду “Йодіс”, про таблетки за походами успішно забув, коли ж наступного разу прийшов до лікаря перевіряти щитовидку, ендокринолог довго допитувалася, які ліки я приймаю, бо ніяких відхилень не зауважила. І повірити не могла, що не п’ю жодних медикаментів. Зрештою, коли дізналася, що замість пігулок п’ю свою ж воду, замовила “Йодіс” і собі, бо сама теж має проблеми із щитоподібною залозою.
— Але ж “Йодіс” — не єдине, чим ви займаєтеся?
— Зараз я знову повернувся у туристичний бізнес — відкрив у Рівному магазин-салон “Ірбіс”, а ще ми займаємося висотними роботами, такий собі промисловий альпінізм. Оскільки ми, професіонали, добре знаємо, що потрібно для подорожі, і маємо змогу привозити все необхідне від найкращих виробників світу — чому б не використати ці можливості на користь інших? Навіть шкарпетки для альпіністів привезли спеціальні — англійські — кращі у світі!
— Чим же вони особливі?
— Я все життя ходив у походи і не знав, що є фірми, що випускають спеціальні шкарпетки. Доводилося одягати звичайні, а зверху шерстяні, які мама в’язала. Нині ж виготовляють шкарпетки за новітніми технологіями з мериносової шерсті, обплетені спеціальною ниткою, щоб менше зношувались і краще вбирали вологу. У таких шкарпетках я піднімався на Аконкагуа (найвища вершина американського континенту). Мушу визнати: різниця таки відчутна, як то кажуть, небо і земля. Окрім шкарпеток та іншого одягу, пропонуємо все необхідне для гірськолижного спорту: лижі, кріплення, черевики… Ну і крім того, маємо палатки, килимки, ліхтарики, купу різноманітних дрібниць (на перший погляд), без яких у подорожах дуже сутужно.
— Ви з таким блиском в очах про це розповідаєте… Коли ж “захворіли” туризмом?
— Ще коли навчався у школі, то знав, що в Рівному (а жив я у Здолбунові) є туристичний клуб “Факел”, мені було дуже цікаво, куди вони ходять в походи, хто в цьому клубі займається. Із цим клубом я починав, згодом став його директором. З ним же об’їздив майже весь Союз: Карпати, Крим, Кольський півострів, Урал, Туркменія, Середня Азія, Памір, Алтай, Східні Саяни, Якутія. Походи наші були доволі складними. Поступово сформувалася команда — шість чоловік. Такою командою можна лише пишатися. Цього року, другого травня, ми відсвяткували двадцять років нашого першого походу. Почали у далекому 1985 році, наш похід був четвертої категорії складності — на Алтай. Зараз усі ми — друзі, час від час зустрічаємося, їздимо одне до одного в гості, спочатку на весілля, потім на дні народження дітей. За час нашої туристичної “кар’єри” нам довелося стикнутися і з серйозними ситуаціями. Бували і травми, і хвороби, але ми все здолали. Колись один з нас розрубав ногу і ми доставляли його вертольотом до лікаря (це була прикордонна зона між Китаєм, Алтаєм і Монголією), але після того ми пішли в Якутію (похід 5 категорії складності), і саме цим походом стали чемпіонами України. Зараз мені вже 41, а я досі подорожую, тренуюся і ходжу у походи та займаюся туристичним багатоборством.
— Цим і живете нині?
— Так. Продовжуємо мріяти, виступати у змаганнях, подорожувати. Ну і плюс сім’я, звичайно. У мене ж маленькі діти: син Дмитро та донька Дарія. То я їх із собою беру. Дмитрик взагалі у три роки підкорив Говерлу, а Даша — у чотири, то син дуже гордий, що у цій справі він доньку випередив. Та й дружина ставиться до мого захоплення з розумінням, раніше разом у походи ходили, нині вже хтось повинен залишатися з дітьми.
— Туризм і бізнес не заважають одне одному?
— Зараз навпаки — допомагають. Якщо раніше я витрачав гроші на купівлю доброго спорядження, то нині відкрили магазин, пункт прокату, і це спорядження приносить гроші. Раніше туризм був моїм хобі, а тепер це — стиль життя. Бо ж туризм і хобі, і робота, і спосіб розслабитися, і мрія. Я взагалі вважаю, поки у людини є мрія, поки вона до чогось прагне, їй є для чого жити.
— І яка у вас мрія? Чого ви ще не досягли?
— Насамперед треба завершити нашу програму “Прапор України на найвищих точках континентів”. Ми ще повинні піднятися на Мак-Кінлі, потім — Пік Костюшка, Пік Вінстон, ну і нарешті — Еверест.
— Ви його навмисне “на закуску” залишили?
— У принципі, варто підніматися у міру акліматизації: спочатку менша висота, скажімо Ельбрус, потім не зволікаючи, десь у липні-серпні, більша — Мак-Кінлі, ну і згодом Еверест. Але, будуючи плани, слід зважати і на фінансовий бік питання, адже ці експедиції дуже дорогі, наприклад сходження на Еверест на одного обійдеться у 10 тисяч доларів, на пік Вінстон — тридцять тисяч. Досі ми піднімалися без кисневих балонів, але плануючи сходження на Еверест, мабуть, варто подумати і про них, адже на великій висоті, коли мозок не отримує достатньо кисню, людина поводиться, ніби добре випила: є спокійні, є буйні. Але навіть якщо гаманець не дозволить здійснити якісь масштабні подорожі, ми все одно підемо у гори, і обов’язково піднімемося на Говерлу.
— Уявляю, скільки разів ви піднімалися на найвищу точку України? Вам все ще там цікаво?
— Так. Кожен підйом — інший: новий рік, нові люди, нові погодні умови, нові враження. Сходження на Говерлу — для нас традиція, ми піднімаємося кожен другий тиждень серпня. А кожен третій тиждень — піднімається наш президент Віктор Ющенко. Взагалі з паном Ющенком ми познайомилися вже давно — летіли одним рейсом на Амстердам. А через рік, у 2004-му, коли летіли в Аргентину, де планувалося сходження на Аконкагуа, у тому ж літаку, на тому ж рейсі, у той же день і навіть у тому самому кріслі знову летів Віктор Андрійович. Коли я побачив Ющенка, зрозумів: експедиція буде вдалою. Так воно і вийшло. Ми йому, до речі, подарували вашу газету із фото, як він купався в ополонці.
— Чим же вас так приваблює туризм? Вам не вистачає адреналіну в житті?
— Це не адреналін. Просто у туризмі не буває поганих людей: усі “випадкові” самі “відсіюються”, залишається лише кістяк — ті люди, на яких можна стовідсотково покластися. Створюється такий собі мікроклімат, мікросуспільство, де можна бути самим собою і не підбирати слів.
— Бізнес та альпінізм мають спільні риси?
— І для ділової людини, і для альпініста важливо бути наполегливим, мати надійних друзів, на плече яких можна спертись у скрутну хвилину, а ще — вміти відступати. Не один альпініст загинув, намагаючись іти напролом. А гори стоять і будуть стояти. Інколи краще відступити, вичекати, щоби зрештою досягти свого.
