Але за три дні до ювілейної дати дня народження мелодія застрягла в горлі, бо довелося «усьому роду» слухати зі сльозами на очах і спазмами в горлі іншу пісню у виконанні священика і церковного хору «за упокій».
Ще якось можна зрозуміти, коли людина довго і важко хворіє, то десь у підсвідомості зароджується час від часу думка про невідворотне, але так раптово, так неочікувано… Говорять, що Господь Бог тільки вибраним дає можливість так швидко покинути грішний світ. Він мав певне право, за людськими мірками, належати до таких. Плиска Святослав Іванович. Як на мене, він народився, щоб творити добро, бути толерантним, терплячим і небайдужим до інших, натхненно працювати, із захопленням виконувати улюблену справу, бути життєрадісним, любити життя у всіх його різноманітностях і зрештою любити все, що його оточувало. Ці одвічні людські істини протягом багатьох десятиліть культивував Святослав Іванович на рівненській педагогічній ниві, і коли був вчителем сільської школи на Демидівщині, і директором школи на Млинівщині, і заступником, а згодом і проректором Інституту підвищення кваліфікації вчителів Рівненської області. Він не створив свою наукову школу, і навіть не ставив такої мети, адже відомо, що більшість наукових шкіл в Україні помирають раніше від їхніх авторів. Він опосередковано творив свою педагогічну ауру. Це своєрідна творча співдружність вчителів різних поколінь, об’єднаних спільними поглядами та оригінальними ідеями. Це ціла плеяда однодумців, які динамічно транслювали і транслюють ідеї свого керівника, наставника, вчителя (справді з великої літери Вчителя) на освітянське поле України.
Його науково-дидактичний доробок, що висвітлений у статтях не втрачає актуальності і сьогодні, а книга спогадів «Червоними і чорними стежками» ще багатьом поколінням буде розкривати нелегкий шлях українського вчителя. Він був людиною різнобічною, мудрим педагогом, блискучим, дотепним і уважним співрозмовником, великим поціновувачем пісенного мистецтва тощо. Він був людиною красивою і зовні, і всередині, а пісні у його особистому виконанні завжди викликали справжнє захоплення. А жарти… ці незабутні жартівливі історії з його життя. Мимоволі пригадується один з них, як виступав Святослав Іванович ще з одним вчителем з його школи на обласному пісенному фестивалі. «Я був вже трохи у віці, — розповідав Святослав Іванович, — і мав чималі залисини на голові, а колега був зовсім лисий, і ми натхненно виконували російську пісню, в якій були такі слова: «Пусть нам ветер волосы взъерошит». Ми не могли зрозуміти, тому що ми серйозно виконуємо серйозну пісню, а весь зал регоче».
Усі, хто з ним спілкувався, відчули непідробне прагнення порадити, допомогти, розрадити душу, всі відчували тепло його серця. Він підживлював усіх своєю щирістю, своєю мудрістю, своєю співчутливістю. Мабуть саме тому, вишикувалася у дворі нескінченна черга побратимів, учнів, родичів, колег, сусідів і вчителів, вчителів, вчителів, щоб попрощатися і провести в останню дорогу.
Ось не хоче рука писати… писати про Святослава Івановича в минулому часі. Так і здається, що зателефонує увечері і збуджено радісним голосом запитає: «Ну як там живете свату, як там Чарлі (це мій собака), я тут для Вас вирізки з газет про Вашу академію підготував. Вам же немає часу коли читати, але ж і брешуть я Вам скажу».
Пам’ять… Це єдине, що нам лишається. Говорять, якщо хоча б одна людина на земній кулі згадує про померлого, то він живе, він не вмирає. А у Святослава Івановича так багато друзів, побратимів, вчителів, родичів різних поколінь, що жити йому, жити і жити…
А нас, тих, хто живе на Землі, нехай втішає те, що настане час і витре Господь Бог сльози з очей наших і воскресить мертвих, і нехай втішає вічне біблійне «як через людину прийшла смерть, так через людину й воскресіння із мертвих» (Перше послання до Коринтян, розділ 15, вірш 21).
