Проведене опитування нагадало мені дещо інше, більш офіційне і більш масштабне, проведене майже 80 років тому, коли наш край перебував у складі II Речі Посполитої. Не знаю, чи хвилює зараз завелика кількість злачних місць наших керівників, проте польська влада в двадцятих роках минулого століття до цього була не байдужою.
На з’їзді рільничих товариств у Варшаві делегації з Волині поскаржилися на численне закладання горілчаних закладів по волинських селах, через що, за їх словами, серед селян поширюється пияцтво. На той час поляки володіли нашим краєм всього два роки, отож не встигли ще як слід вивчити ситуацію на місцях. В листопаді 1923 року воєводська адміністрація з осідком у м.Луцьку дала вказівку повітовим староствам, в тому числі рівненському, з’ясувати, скільки було місць продажу алкоголю на території Волині до окупації її Польщею, а також поцікавитися думкою µмінних (волосних) управлінь чи не ширитиметься пияцтво, якщо такі точки відкриватимуться й надалі.
Відповіді µмінних керівників більше вражають, напевно, нинішнього читача польських документів, ніж тодішню владу. Судіть самі. Згідно з даними, які навів 1923 року Рівненський магістрат, в 1914 році в місті Рівному налічувалося лише чотири крамниці з продажу алкоголю, а саме: на розі вулиць 3-го Травня та Пілсудського (сучасні Соборна та Чорновола відповідно), на вул. Міцкевича, на розі вулиць 3-го Травня та Шпитальної (тепер Дворецька) та на вулиці Понятовського (Пересопницька). На той час місто Рівне налічувало трохи більше 30 тисяч населення, тобто було приблизно таким, як нині м.Костопіль, мало населення на кілька тисяч чоловік більше від сучасних Сарн та Кузнецовська. Хто проживає в цих містах, той може порівняти тодішній стан із сучасним.
Читаємо далі. Довоєнна Гощанська волость — чотири крамниці, а саме: в Гощі, Симонові, Сапожині та Русивелі. Клеванська волость — два місця в Клевані, по одному в Новожукові, Оржеві та Суську. Всього в п’яти місцях, тоді як у всій Клеванській волості налічувалося разом з хуторами близько 52 поселень. Ситуація в Людвиполі (тепер Соснове): по одній крамниці в Людвиполі, Бистричах, Хотині, Погорілівці (Поліське) та Усті. Трохи більше пили в Березному: два магазини з продажу горілки і два винних в самому містечку та по одному в Балашівці, Князь-селі, Полянах, Кам’янці, Яринівці, Голубному та Моквині (Першотравневе). У Костопільській µміні перед Першою світовою війною спиртне можна було купити в Берестовці, Підлужному, Піскові та Печалівці (тепер Мирне). Схожою була ситуація і в інших адміністративних одиницях тодішнього Рівненського повіту: µміна Тучин — 7 точок, Дядьковичі — 5, Бугрин — 5, Межирічі — 5, Деражне — 4, Степань — 4.
Оригінальністю відзначається лист до Рівненського повітового староства від війта µміни Корець. Він не просто дав відповіді на поставлені запитання, а висловив крик душі. “Взагалі, горілка — погана річ, і будь-яке зло, що чиниться поміж людей, спричинене переважно алкоголем. Так, наприклад, звичайний собі господар, навіть з виду і незаможний, справляючи весілля, купує аж 200 пляшок горілки, справляє хрестини — трохи менше, народиться дитина — скриня горілки, помре хтось з родини — теж скриня горілки. Одним словом, народ сільський страшенно розпився, навіть за урядування п’яної Росії, народ не був настільки розпитий, як зараз… В зв’язку з пияцтвом страшенно поширюється по селах різне зло: пожежі через підпал, злодійство в повному розквіті, бандитизм і грабунки”.
Ось так, виявляється, можна пити, маючи всього кілька точок з продажу алкоголю. У Корецькій волості в 1914 році їх було всього чотири. А в 1923-му — ще менше, оскільки ті кілька респондентів, що перестаралися і вказали наявність таких закладів станом ще й на 1923 рік, зазначають меншу їх кількість порівняно з довоєнним періодом. Наприклад, в Стидинській µміні 1923 року спиртне продавалося лише в двох місцях (Великий Стидин та Осова) проти чотирьох в 1914 році. Це на 12 тисяч населення.
Гнали самогон, скаже скептик. Щось, мабуть, таки гнали, однак не стільки, як нині. Не забуваймо, що в царській Росії за самогоноваріння можна було опинитися за µратами, позбутися всього майна чи потрапити до Сибіру. Не менш наполегливо з цим явищем боролися і поляки. Відповідаючи на питання, чи доцільно відкривати нові осередки зеленого змія, багато-хто з волинських респондентів відповідав ствердно, адже це, мовляв, запобігатиме самогоноварінню.
Насамкінець хочеться навести одну цитату, яка, може, й не зовсім відповідає заголовку статті. Це про таку собі “історичну” мотивацію потреби українця випити. Зі щастя чи з горя, в радості чи печалі. Пили, мовляв, наші пращури, пили наші славні козаки, то й нам не гріх. На це дав відповідь протиалкогольний журнал “Відродження”, що видавався в 30-х роках у м.Львові. “Не кажіть: “Ми робимо те, що батьки робили… Що правда, наші батьки і діди пили, але що вони і пропили?.. Що найцінніше — славу й волю…”. Задумаймося, бо воля наша ще дуже крихка.
