У 1930 році батько Дмитра Яцишина Олександр виїхав на за-робітки у Францію. Тоді у Львові діяла спеціальна контора, яка вербувала на роботу у Францію, Канаду та інші країни людей із Західної України, а батько був уродженцем Тернопільської області. У Франції спочатку працював в одному з сіл неподалік Парижа, а потім переїхав у містечко Фарнієр під Парижем і став працювати на сталеплавильному заводі. Тут же зустрів і свою долю — Анну Пуш, теж родом з Тернопільщини. Молоді покохали одне одного й одружилися. А 12 червня 1933 року в молодих емігрантів народилося двоє близнюків — Дмитро і Микола.
— Про те, що у мене був брат , я дізнався зовсім недавно, — розповідає пан Дмитро. — Написав лист у мерію міста Фарнієр з проханням надати документи про місце мого народження. Саме в цих документах було зазначено, що Анна Пуш народила двоє близнюків. Що сталося з моїм братом — невідомо, очевидно, помер ще в пологовому будинку, хоча знову ж таки про це мали написати у довідці. Принаймні мама, якій зараз 93 роки, про це ніколи не розповідала та й вже, напевно, і не розповість, — розмірковує пан Дмитро.
Аж до 1936 року Олександр Яцишин працював на сталеплавильному заводі, а потім мав свою пекарню. Але у Франції розпочалася економічна криза і займатися цим видом бізнесу стало невигідно, тому пан Олександр із сім’єю переїжджає на схід Франції в містечко Жарні і працює на шахті. Потім був ще один переїзд на північ Франції — у Кале, а потім знову повернення в Жарні, де працював до 1947 року. У роки війни був членом Збройних сил Польщі у Франції (F.T.P.F.) та учасником Українського національного фронту у Франції, який боровся за незалежність України у Франції. У сімейному архіві збереглося навіть посвідчення учасника УНФ, видане в місті Жіромонт.
Додому…
У 1947 році сім’я Яцишиних повірила в агітацію радянської пропаганди і повернулася в Україну. Дорога додому була важкою, добиралися кілька тижнів, а в Польщі поїзд з невідомих причин ще й обстріляли, але, дякувати Богу, всі повернулися живі. Батько на пересильному пункті у Ковелі вирішив їхати на Донеччину і працювати в шахті. Спочатку прибули в селище Микитівку, а звідти — в Гольм. Тут Дмитро, якому на той час виповнилося 14 років, пішов у 7 клас. Української мови не знав зовсім і лише у 1953, коли закінчував школу, його вперше атестували з цього предмета. У ті роки українська мова на Донеччині ще не була такою дивиною, як тепер. Вирішив поступити в Харківський політехнічний на радіофакультет. Але не склав іспит з української мови. У 1954 році забрали в армію, а через три роки вступив на факультет іноземних мов Львівського університету. Поки демобілізувався, вступні екзамени вже пройшли і тільки випадково натрапивши на ректора університету, склав екзамени і був зарахований на перший курс.
Рівне — назавжди
Після навчання у Львівському університеті пан Дмитро впродовж року вчив дітей французької мови у с. Червоному Золочівського району Львівської області. А у 1962-му приїхав у Рівне і влаштувався на роботу в тодішній Український інститут інженерів водного господарства. І ось уже сорок років незмінно працює на кафедрі іноземних мов нинішнього Українського державного університету водного господарства і природокористування. 25 років був асистентом, 15 — старшим викладачем, а нині завідує лабораторією технічних засобів навчання. У молодості була мрія захистити кандидатську дисертацію, тема якої стосувалася б зв’язків Франції й України. Але така тема на той час була не зовсім вдалою і саме існування зв’язків України з іншими державами було неприпустиме.
У 1963 році одружився з Катериною Арсентіївною, яка працювала на кафедрі фізики у Львівському університеті. Після переїзду в Рівне молода сім’я отримала кімнату в гуртожитку, який знаходився у нинішньому приміщенні міської ради. А взагалі, до того як вселитися у нинішню свою трикімнатну квартиру, сім’я Яцишиних, так би мовити, пройшла всі щаблі поліпшення житлових умов радянської сім’ї.
Життя прожити…
Сімейне життя пана Дмитра навряд чи можна назвати щасливим. У серпні 1981 року сім’я Яцишиних, повертаючись з відпочинку додому, на Вінниччині потрапила в автомобільну аварію, у якій загинула старша донька Ірина. А через 10 років від важкої хвороби померла дружина Катерина. Нині пан Дмитро мешкає з донькою Ольгою, зятем Ігорем та внучкою Юлею. А ще доглядає свою стареньку маму. Вона, до речі, отримує пенсію від однієї з урядових організацій Франції (C.P.I.R.E.P) як удова, чоловік якої більше десяти років працював у Франції.
— Мій батько отримував пенсію від уряду Франції аж у Москві. Причому це була неповна пенсія, оскільки йому не вистачило кілька років. Але це не завадило йому придбати нам, двом синам, у ті часи “Жигулі”, а собі “Волгу”.
Пан Дмитро і нині часто згадує період свого перебування у Франції. Добре пам’ятає, як вчився у французькій школі. Режим занять на той час був зовсім не такий, як у наших школах. Три уроки було зранку і два — після обіду. Під час обідньої перерви діти кілька годин відпочивали. Вихідним днем була не неділя, а четвер. У 1947 році, перед від’їздом на батьківщину, відпочивав у Люксембурзі. А загалом, навіть під час війни, що запам’ятав дуже добре, сім’я не голодувала. Йому як неповнолітньому щодоби видавали 500 грамів хліба. Добре пам’ятає , як дорослі французи упродовж дня випивали кілька літрів вина, а діти розбавляли його наполовину з водою.
Після повернення додому неодноразово намагався встановити зв’язок із шкільними товаришами, але відповідні органи щоразу радили краще не писати нікому. Зрештою, як каже пан Дмитро, вдячний Богові за те, що всю сім’ю в той час не погнали до Сибіру.
Зараз Дмитро Яцишин клопочеться, щоб отримати статус учасника Великої Вітчизняної війни. Одна зі статей цього закону дозволяє йому мати такий статус. От лише вся справа в тому, що архівних документів, які б підтверджували факт повернення сім’ї репатріантів з Франції в Україну, в архівах чомусь не збереглося. Очевидно, всі вони осіли в Москві
