Монмартрська тіара
Минуло кілька років, і тіара Сайтафарна стала для парижан такою ж звичною, як Ейфелева вежа. Згадка про скіфського царя та його легендарний головний убір ввійшла в усі солідні словники й енциклопедії. Аж раптом…
На початку березня 1903 року в паризькій газеті Matin з’явилося сенсаційне повідомлення маловідомого монмартрського скульптора й художника Майєнса Елліна.
“… притягнутий до судової відповідальності за підробки картин Майєнс заявив слідчому, що має намір помститися антикварам і художнім експертам, викривши шахрайства фальсифікаторів. Він вказав, де у великих кількостях підробляють не лише картини, а й старожитності, назвав найскандальніші подробиці поповнень колекцій неосвічених меценатів… А на довершення розповів про ті обмани, яких зазнали різні музеї. Навіть у Луврі, за його словами, є підроблені картини та “старожитності”. Про це Майєнс пообіцяв зробити сенсаційну заяву, спеціально для газети Matin…”
Ця сенсаційна заява пролунала як грім з ясного неба, адже з неї випливало, що “…придбана Лувром тіара Сайтафарна є витвором рук Майєнса Елліна. Він виліпив її на замовлення анонімного торговця, за отриманими від нього малюнками, а потім разом з одним ювеліром виготовив із золотої смуги. На завершення, щоб остаточно всіх переконати, Еллін повідомив, що виявити підробку неважко — тіара спаяна сучасним, зовсім не відомим давнім грекам способом…”
Вибухнув грандіозний скандал. Французькі газети негайно роздмухали пожежу — на горе Лувру. Не залишилася осторонь і преса інших країн. І тут на сцену вийшов одеський ювелір Ізраїль Рухомовський.
Автора!
13 березня 1903 року газета Matin опублікувала заяву ювеліра Лівшиця, який раніше проживав у Одесі. Він був другом і товаришем з ремесла такого собі Із-раїля Рухомовського. Було опубліковано й лист уродженки Одеси пані Нагерборг-Малкіної. Вони засвідчили, що бачили, як ювелір Ізраїль Рухомовський працював над тіарою, що він шанована людина, батько шістьох дітей і був би радий отримати роботу в Парижі.
Тут адміністрація Лувру не витримала й порушила судове переслідування проти зграї шахраїв, які продали музею фальшиву тіару. За розпорядженням міністра народної освіти Франції, тіару вилучили з експозиції Лувру. Паризькому судді Бунару було доручено провести розслідування з залученням Лівшиця, Малкіної і, природно, Рухомовського, якщо лишень Рухомовський — не міфічна постать.
Ось тут і з’ясувалося, що Рухомовський — почесний одесит і справді виготовив тіару, не підозрюючи, що вона потрапить до Лувру. Одесити вважали, що Рухомовський не хотів когось обманювати, а просто виконав дане йому замовлення.
Незабаром з Одеси до Парижа прийшло повідомлення від самого Ізраїля Рухомовського, в якому він підтверджував авторство тіари — у тому разі, звісно, якщо йдеться про відомий йому ювелірний виріб. Остаточно це можна було з’ясувати тільки на місці, у Парижі. Та, на жаль, у бідного ювеліра не було коштів на дорогу… Втім, спонсори поїздки знайшлися моментально — в особі газет Le Figaro, Matin, Petit Journal і Eclair. Одеський ювелір почав лаштуватися до Парижа.
Тепер навіть скептики не сумнівалися, що тіара — це підробка. Залишалося лише одне запитання: у Парижі на Монмартрі чи у граверній майстерні Одеси виготовлено цю “античну” цінність, і як її тепер правильніше називати: “tiare de Monmartre” чи “tiare d’Odessa?”
Монмартрська тіара стає одеською
У березні 1903 року газета “Одеські новини”, посилаючись на достовірне анонімне джерело, повідомила: “… головним агентом у справах продажу паризькому Лувру виготовленої в Одесі “знаменитої” тіари є Гохман, який постійно проживає в Очакові, де він разом зі своїм братом займається розкопками і продажем у музеї та приватним особам старожитностей та рідкісних речей. Довідавшись тепер про скандальну історію з тіарою, пан Гохман прибув до Одеси для переговорів із Рухомовським. Роль цього Гохмана в продажу тіари можна вважати з’ясованою. Упродовж багатьох років Гохман продає старожитності, переважно Ольвії, і встиг, так би мовити, нагромадити чимале багатство…” Однак причетність Гохмана до “афери століття” так і не вдалося довести.
21 березня 1903 року “Одеські новини” заявили, що Рухомовський виїжджає в Париж разом зі своїм сином — вихованцем Одеського художнього училища Товариства образотворчих мистецтв. Ювелір віз із собою моделі, малюнки та форми тіари.
Фінансувала його поїздку зовсім не щедра преса, а французьке консульство в Одесі. 5 квітня 1903 року ювелір прибув до Парижа. На вокзалі Рухомовський заявив журналістам, що “своє авторство він збирався довести в будь-який час і за будь-яку ціну, навіть якби для цього йому довелося по пам’яті створити нову тіару”.
Французьке міністерство народної освіти, щоб проекзаменувати одеського ювеліра, створило спеціальну комісію. Очолив її Шарль Клермон-Ганне, член Академії наук, професор Коледж де Франс, одного з найдавніших навчальних закладів Франції. До комісії запросили також відомих археологів, епіграфістів, ювелірів та граверів.
Парижани шаленіли. Портрети одеського ювеліра та фотографії тіари обійшли всі газети світу. Matin і Le Figaro описували зовнішність Рухомовського, його одяг, звички й щоденне меню. Не відставали від паризьких газетярів і російські “Одесские новости” та “Южная Россия”.
Не обійшлося без курйозів. Дивак-багач на прізвище Барнум запропонував адміністрації Лувру 250 000 франків за тіару Сайтафарна, але в тому разі, якщо її остаточно буде визнано… фальшивкою.
Щойно Рухомовський прибув до Парижа, газета Eclair опублікувала лист відомого скульптора і художника Майєнса Елліна. Художник зізнався, що заяву щодо авторства тіари він зробив задля “жарту”. Жартівник сподівався, що “йому вибачать цей жарт хоча б заради тієї істини, яку випадково вдалося відкрити…”
З одним “автором” тіари розібралися. Залишався лише маленький єврей у темних круглих окулярах, який продовжував наполягати, що “тіара — його робота”.
Наприкінці травня 1903 року Клермон-Ганно завершив “розслідування” щодо тіари Сайтафарна і повідомив, що тіару підроблено та що її справжній автор — Рухомовський. Ще при першому розгляді експоната Клермону-Гано здалося підозрілим його добре збереження. Було зрозуміло, що фальсифікатор, аби предмет не здався надто новим, подряпав його, та, побоюючись понизити вартість тіари, зробив подряпини лише в “нецікавих частинах”.
На “іспиті” Рухомовський виготовив частину тіари — по пам’яті й за своїми кресленнями, і з честю вийшов із цього випробування. Потім він точно назвав рецепт золотого сплаву, з якого було виготовлено тіару. Рухомовського допустили в запасники Лувру до тіари лише тоді, коли він успішно склав іспит…
Коли ж авторство тіари було остаточно доведене, виникло логічне запитання: хто замовник? Автор тіари розповів досить туманну історію про невідомого пана (здається, з Керчі), який замовив йому тіару як “подарунок на день ювілею якомусь видатному вченому-археологу”. Невідомий пан надав Рухомовському необхідний підручний матеріал: ілюстроване видання Кондакова “Русские древности в памятниках искусства” (СПб., 1889) та атлас з історії культури Вейссера, виданий 1882 р. З цих джерел і черпав Рухомовський сюжети для свого шедевра, над яким працював більш як півроку. За все це скупуватий “пан із Керчі” заплатив йому близько 2 тисяч карбованців.
26 травня 1903 року в Парижі відбулося присудження нагород французької секції декоративних мистецтв. Гравера Ізраїля Рухомовського одноголосно удостоїли медалі третього ступеня. Після цього на одесита, як із рога достатку, посипалися замовлення від найкращих ювелірів та граверних закладів Франції. А тіару благополучно перевели з Лувру до скромнішого музею.
Епілог перший — оптимістичний
Що ж було далі з Ізраїлем Рухомовським? Віктор Корченов у статті “Скіфському царю від… одеського ювеліра” пише, що “надзвичайний талант Рухомовського викликав великий громадський інтерес. У виставковому залі паризького Салону декоративних мистецтв виставили кілька його шедеврів із зібрання колекціонера Рейтлінгера, який колись потрапив у тенета Гохмана і купив “античні” твори Рухомовського: статуетку “Ахіллес і Мінерва”, “Ритон” та кольє, а також привезений Рухомовським до Парижа мініатюрний “Саркофаг зі скелетом”, над яким він працював близько десяти років. Після закриття виставки три експонати пропали, а самого Рухомовського визнали гідним золотої медалі Салону”.
За версією Корченова, по закінченні історії з тіарою Рухомовський із дружиною та дітьми переїхав до Парижа, де був відрекомендований відомому філантропу барону Едмону Ротшильду і тривалий час виконував його замовлення. Незадовго до смерті сімдесятирічний Рухомовський виготовив для себе та своєї дружини мініатюрний надгробок із викарбуваним на ньому написом: “Мир і спокій, хліб і одяг завжди були в моєму домі. Я любив свою роботу, свою дружину і свій дім. Навіть по смерті моя душа житиме у творіннях моїх рук…”
Влітку 1997 року тіара Сайтафарна, нині — власність Паризького музею декоративних мистецтв, разом із сімдесятьма іншими творами Рухомовського з музеїв та приватних колекцій Парижа експонувалася в одному з музеїв Ізраїлю. Там-таки демонструвався ще один шедевр ювеліра — “Саркофаг зі скелетом”.
Епілог другий — песимістичний
Щодо подальшої долі Рухомовського є й інші версії. Так, в Одесі розповідають, що геніальний ювелір, так і не домігшись слави та багатства, повернувся до рідного міста, де й помер бідним і невідомим. За цією самою версією, Рухомовського поховали на старому єврейському цвинтарі на Червонофлотській дорозі. Кажуть, що одна з робіт автора тіари Сайтафарна — саркофаг-алегорія зі скелетом — певний час належала Михайлу Вінницькому, відомому жителям колишнього СРСР під ім’ям Мішки Япончика…
Епілог третій — останній
Як склалася доля братів Гохманів та їхніх віденських партнерів по “бізнесу” — Фогеля і Шиманського? “Афера століття” зробила Шепселя Гохмана скандально відомим, що не відбилося, проте, на його доходах. Іноземні газети писали про тріумф Гохмана — щоправда, чомусь називаючи його очаківським рабином… На думку газетярів, тріумф цей полягав в тому, що за участі одного з паризьких Ротшильдів Шепсель Гохман збув Луврському музею за 400 тис. франків фальшиву тіару скіфського царя Сайтафарна.
Фірма Гохманів продовжувала робити свою справу. Клієнтами фірми, як і раніше, були приватні колекціонери (здебільшого зі США), а також музеї Росії, Німеччини, Франції, Англії, Греції, Італії і тих-таки Сполучених Штатів. “Товар” поставлявся через підставних осіб (Фогелю і Шиманському вистачало роботи).
Попри скандальну історію з тіарою Сайтафарна, дирекція Лувру 1939 р. знову придбала “скіфський” виріб. Цього разу — срібний ріг для пиття у вигляді кабанячої голови з рельєфними постатями скіфів. Нове придбання теж виявилася підробкою, причому аналогічний ритон був ще 1908 р. куплений Московським історичним музеєм. Обидві роботи вийшли з однієї й тієї ж майстерні, якою керували брати Гохмани. Кажуть, що й ці вироби — справа рук Ізраїля Рухомовського.
