Йому щойно виповнився 21 рік, коли життя поділилося на «до» і «після». Молодий хлопець із Рівненщини, якого друзі знали як щирого й спокійного, отримав на фронті новий позивний — «Кабан». Тихий, але рішучий, він не шукає гучних слів і не прагне слави. Його шлях — це шлях тих, хто без вагань зробив крок уперед у перший день повномасштабної війни.
Доброволець у перший день
24 лютого 2022 року Назар разом із двома друзями поїхав у військкомат.
«Мене не хотіли брати одразу, — згадує він. — Казали: молодий, досвіду нема. Але я повертався знову і знову. На третій раз — взяли».
Рішення було непростим: батьки відмовляли, просили не поспішати. Але він твердо знав — сидіти вдома не зможе.
«Не був у строковій, відразу після навчання пішов працювати. Але коли ворог прийшов у країну, сумнівів не було», — пояснює Назар.
Медик без диплома
У перші місяці служби його призначили бойовим медиком. Освіти він не мав, та це не стало на заваді. Улітку 2022 року Назар пройшов курси бойового медика.
«Вчився швидко — бо знав, що помилка може коштувати життя. Спершу було страшно, а потім діяв, як автомат», — розповідає він.
Втім, його шлях на цьому не зупинився. На сході країни Назар став навідником зенітної гармати А-60.
«Навчився буквально за кілька днів. Далі — практика. Це серйозна зброя і велика відповідальність», — згадує військовий.
Один із моментів, який закарбувався назавжди, стався 1 липня 2024 року. Побратим вийшов із бліндажа за чаєм — і саме в цей момент поряд розірвався ворожий КАБ.
«Він забіг назад із пораненою рукою. Я одразу наклав турнікет, перев’язку, використав пілпак, організував евакуацію. Усе зробив так, як учили. І ми врятували руку», — пригадує Назар.
Ця подія підтвердила: навіть під час обстрілів холодна голова і миттєва реакція здатні змінити усе.
Новий етап — головний сержант
У квітні 2025 року Назар отримав нове призначення — головний сержант роти вогневої підтримки.
«Це зовсім інший рівень відповідальності. Тепер відповідаю не лише за себе, а й за людей, за їхню підготовку і безпеку. Але я готовий», — говорить він.
Для нього побратим — це більше, ніж друг, іноді навіть ближче, ніж рідний брат.
«Ти знаєш: він прикриє і не залишить, навіть якщо ціною власного життя. На нулі страшно. Та найважче — не обстріли, а втрати», — зізнається «Кабан».
Родина, яка тримає
Вдома на нього чекає кохана, з якою разом уже понад п’ять років. У відпустці він зробив важливий крок — одружився.
«Я зрозумів, що це не просто кохання. Це моя дружина, мій тил і моя сила», — каже Назар.
Саме думка про сім’ю дає сили триматися, навіть коли важко.
До війни Назар працював у Луцьку, у дорожній службі. Каже, робота була цікавою й відповідальною, і, можливо, після перемоги він повернеться туди.
«А може, з’явиться інша ідея. Хочу мати щось своє. Але найперше — перемога і повернення всіх наших з полону», — ділиться мріями військовий.
