Нині, щоправда, часи не ті й розмах не той. У Радянському Союзі зустріч головного свята країни відбувалася в місцевих будинках культури або в актових залах. Згадайте “Карнавальну ніч” Рязанова – ніде краще, ніж у цьому фільмі, не передана атмосфера так званих радянських корпоративів. До новорічної вечірки готувалися заздалегідь: діставали вбрання, робили зачіски та макіяж. Частенько роль перукаря виконувала краща подруга, а сукні шили за викрійками з модних журналів. Наші мами та бабусі навіть гадки не мали, хто такий стиліст, і всі жінки були впевнені, що їх прикрашають хімічна завивка та яскраві тіні. Насправді радянських дівчат прикрашала щира посмішка, вогник в очах і гарний настрій, про який колись співала Людмила Гурченко.
Зачіски “як у Дороніної”
Радянські перукарні (до речі, вони так і називалися “Перукарня №1, 2, 3”) можна було перерахувати на пальцях, тому записувалися за місяць. Навіть це не допомагало. Краса в прямому сенсі вимагала жертв: дівчата, щоб зробити зачіску або манікюр, відстоювали годинні черги. На початку 70-х років в Москві стали з’являтися перші салони краси з просторими залами і прославленими перукарями. Там стриглися тільки зірки радянського кіно і дружини партійних працівників. “Ціни на перукарські послуги диктували згори, у всіх салонах все було однаково, – розповідає перукар Наталія Смирнова (67 років). – У 70-ті зробити локони можна було за один карбованець, а жіночу стрижку – за два. Моду диктували актриси. Багато жінок приносили вирізки з журналів і просили зробити їм начіс і локони “як у Тетяни Дороніної”. Ніхто не думав про структуру волосся. Багатьом катастрофічно не личив “начос”, але все одно його робили. Ще аж до середини 90-х було якесь повальне захоплення “хімією”. Її робила кожна друга радянська жінка”.
У 60-ті світ заполонили жінки з пишними зачісками, скопійованими у героїні Бріжит Бардо у фільмі “Бабетта йде на війну”. Намагаючись додати відсутнього обсягу, жінки підкладали в “бабетту” згорнуту панчоху, а іноді навіть порожню консервну банку! Трудомістку укладку багато хто берегли – по кілька днів не мили волосся, тому в СРСР увійшла в народний побут інша назва “бабетти” – “вошивий будиночок”. Локони теж користувалися попитом: бігуді були в домашній косметичці у кожної модниці.
Навіть перукарі не могли похвалитися достатком професійних засобів для волосся. Перекис водню, хна, басма, бігуді, лак “Прелесть” – мабуть, це весь набір для краси. Він швидко закінчувався, тому наші мами й бабусі примудрялися користуватися народними засобами. Наприклад, замість лаку використовували солодку воду, шампунь та ополіскувач замінювали пивом або відваром з ромашки.
Макіяж по-радянськи
Наші мами й бабусі могли бути привабливими навіть без новомодних б’юті-засобів. Вміст косметичок радянських жінок був однаковий. Туш для брів та вій “Ленінградська” (в народі “туш-плевалка”, оскільки, щоб нафарбувати вії, необхідно було поплювати в палеточку), густий крем “Балет”, який нагадував будівельну суміш, косметичний вазелін “Норка” (аналог сучасної гігієнічної помади), зелені або блакитні тіні, пудра без дзеркальця зі шматком вати замість спонжа, жирні рум’яна (про існування сухих мало хто підозрював)…
Сучасні візажисти точно відмовилися б працювати з такою косметикою, а ось радянські жінки могли похвалитися яскравим макіяжем, на який, як правило, йшло кілька годин. “Ми вчилися фарбуватися у радянських зірок, – каже Олена Климова (50 років). – Я брала фотографію Світлани Світличної та намагалася повторити її яскравий макіяж. Годинами малювали собі виразні стрілки. Іноді для цих цілей використовували канцелярські олівці. Обов’язково потрібен був свіжий рум’янець. Якщо не було рум’ян, то просто щипали щічки. Добре, що помади були в дефіциті. Інакше всі ходили б як матрьошки”.
Помади, які випускалися в СРСР, були яскравих, в основному червоних відтінків. Особливо виділялися брови у вигляді ниточок, які радянські жінки вискубували самостійно. Згадайте поради модниці Вєрочки зі “Службового роману”. “Колосальне значення зараз набувають брови, – вчила директорку секретарка. – Якщо у вас так густо ростуть брови, треба ж із цим якось боротися. Потрібно вискубувати, проріджувати хоча б рейсфедером. Брова повинна бути тоненька-тоненька, як ниточка, здивовано піднесена”. Все правильно: у 70-ті пінцет було дістати набагато складніше, ніж креслярський рейсфедер, який продавався в наборах готовальні.
Останній штрих перед виходом у світ – “духи”. У Радянському Союзі продавали французьку та вітчизняну парфумерію. Після виходу фільму “Іронія долі” особливо популярними стали паризькі “Climat” (“Кліма”). За них доводилося віддавати до половини зарплати, тому обмежувалися більш бюджетними варіантами – наприклад, прибалтійським “Ризьким бузком”, польськими “Byc moze” або духами “Наташа” фабрики “Новая Заря”, які привозили… з Фінляндії.
Сам собі кутюр’є
У СРСР навіть на Новий рік існував дрес-код. На те, що пропонували в магазинах одягу, без сліз не можна було дивитися. Асортимент включав костюми мишачого кольору, однотипні сукні та чоботи “прощай, молодість”. Дійсно, разом з сексом в СРСР був відсутній яскравий жіночний одяг. Історик моди Олександр Васильєв не раз підкреслював, що радянська влада явно не любила радянських дам. У будь-яку епоху жінкам хочеться бути привабливою. “Звичайно, ми марили про красивих сукнях, хутряних пальт, елегантних чоботях, – розповідає Марія Іванівна (80 років). – Коли на вулицях з’являлася така леді, з ароматом дорогих парфумів, то всі потайки мріяли бути на неї схожими. Біда в тому, що, навіть маючи гроші, не було де купити вечірнє вбрання…”
У Радянському Союзі тканини також були в дефіциті, тому модний одяг та карнавальні костюми створювали з підручних засобів. У хід йшли фіранки, скатертини, бабусині шалі, чоловічі сорочки, комбінації. “Дуже популярні були курси крою та шиття, – розповідає Марина Серікова (59 років). – У Воронежі, де я жила, їх проводили в Будинку піонерів. Туди приходили не тільки для того, щоб навчитися шити. У викладачів можна було дістати заповітні викрійки з модних журналів”. Великим попитом користувалися комісійні магазини. Серед старого ганчір’я можна було відкопати імпортні речі. “Були щасливчики, чиї батьки могли собі дозволити закордонну поїздку, – каже Наталія Лебедєва (52 роки). – Я вчилася з донькою дипломата. Якось на Новий рік вона прийшла у джинсах і білій блузі. Для нас тоді ці речі здавалися якимись космічними”…
Джерело: uagolos.com
