Андрій марив футболом з дитинства. У шкільні роки хлопець займався у дитячо-юнацькій спортивній школі, а у 16 років підписав перший професійний контракт – з рівненським клубом “Верес”. У 2009 році йому навіть пропонували переїхати в один з клубів Вищої ліги, та керівництво “Вереса” не відпустило…
– Якось я грав з друзями у футбол біля 5-ї школи і до нас підійшов якийсь чоловік, – пригадує Андрій Сікальський. – Він розказав, що працює футбольним тренером і запросив мене і ще декількох хлопців на тренування, на вулицю Набережну. Мені тоді було 11 років, а цього чоловіка звали Володимир Петрович Поліщук. Він став моїм першим тренером і саме йому я вдячний за все, чого досяг у футболі.
– Ти з дитинства мріяв про футбольну кар’єру? Наприклад, стати таким як Роналдо, Бекхем, Шевченко?
– Я одразу думав про воротарську кар’єру. У дитинстві мріяв стати воротарем збірної України! Моїм кумиром був голкіпер збірної Данії та “Манчестер Юнайтед” Петер Шмайхель.
– Тренер тебе одразу на ворота й поставив?
– Точно не пам’ятаю, здається одразу. Згадую перші враження від воріт, вони мені здавалися такими великими!
– Перші футбольні успіхи пам’ятаєш? Можливо, змагання якісь вигравав?
– Успіхів насправді вистачає. Я займався у СДЮШОР “Верес” і мене часто визнавали кращим воротарем різних турнірів, була перемога на міжнародному турнірі у Франції, в 2002 році був кращим воротарем чемпіонату України серед свого року, визнавався кращим воротарем на юнацьких турнірах в Луцьку, Ужгороді, Рівному, Києві. Майже кожен рік здобував якісь нагороди!
– А як до твого захоплення футболом ставились батьки? Не казали: “Кинь той футбол, візьмись за голову…”
– Мені так і казали, щоб я кидав це діло, але я був впертий і не шкодую про це… Футбол мені багато в чому допоміг в житті.
– У якому класі батьки “здалися”?
– Та у мене з ними боротьба йде до цього часу (посміхається). Справа в тому, що лікарі заборонили мені грати в футбол, хіба що у настільний…
– А що з тобою сталося?
– Два роки тому я отримав серйозну травму – розрив бокової і хрестоподібної зв’язки. Після такої травми рідко повертаються у спорт. Я переніс дві операції, майже рік проходив реабілітацію, потім потрохи почав приводити себе в форму. Восени того року почав грати у футзал, організував свою власну команду “Тріумф” з молодих хлопців, які хочуть грати в футбол. Взимку почав грати й у великий футбол, за команду “Зірка” (Житин) у чемпіонаті району.
– Із спортшколи ти згодом перейшов до основи “Вереса”?
– Так, в 16 років пішов у “дорослий” “Верес”, де грав з перервами до 22 років. Також були обласні команди “Торпедо” (Костопіль), “Прогрес” (Млинів), “Сокіл” Радивилів. У Млинові грав разом з Володимиром Гоменюком, якій зараз є зіркою укрїнського футболу.
– Пригадай момент переходу у професійний футбол?
– Перехід з дитячого футболу в дорослий для кожного футболіста дуже важкий. Там люди грають за гроші, вони цим заробляють на життя, відповідальність набагато вища. У нас була зарплата і премія, на життя вистачало. Команда ще й за інститут платила!
– І яка була зарплата?
– Секрет 🙂 Мені для моїх потреб вистачало. Це не була якась космічна сума. Я тоді грав не заради грошей, а грав, бо любив футбол. Це як наркотик, неможеш без нього і дня прожити…
– Ти одразу основним воротарем став? Хто тоді ще був з голкіперів у команді?
– Я грав в одній команді з багатьма сильними воротарями – Андрієм Левчуком, Сергієм Сташком, Романом Байрашевським, Василем Козібродою… Основним воротарем зразу не став, завойовував місце в основному складі на тренуваннях.
– Коли перейшов у професійний футбол, то й контракт підписував? Чи це була просто домовленість?
– Ні, повноцінний контракт. Тільки його батьки підписували, бо я ще не був повнолітній! Якби не було контракту, я б у 19 років поїхав в запорізький “Металург”, але мене не відпустили…
– Як виникла така можливість?
– В 1/16 Кубка України ми переграли ужгородське “Закарпаття” й наступну гру грали саме з “Металургом”. Я дуже добре відіграв проти них і мене хотіли з командою одразу саджати у літак. Але президент “Вереса” не відпустив, сказав, що ще рано…
– Ти досить довго грав за “Верес”, але з перервами. Через які причини доводилось змінювати команду?
– Та різні: не було постійного місця в основному складі, а хотів грати, не міг знайти спільної мови з тренером… Були й фінансові питання…
– Які ігри тобі найбільше запам’ятались за час виступів за “Верес”?
– Перемога в 1/16 Кубка України над “Закарпаттям”. Ми програвали 1:0, потім 2:1, і в кінці матчу зрівняли рахунок. “Овертайми” не виявили сильнішого, а в післяматчевих пенальті ми виграли! Я тоді відбив один пенальті, а наші забили всі 5.
– Кажуть, що воротар – половина команди. Погоджуєшся?
– Шось у цьому є, адже надійна гра воротаря надихає всю команду. Але з іншої сторони, без хорошої команди один воротар не в силах зробити позитивний результат!
– Пригадай, як ти той пенальті відбив?
– Я підійшов до нападника, подивився йому в очі і передав зі своїх рук йому м’яч. Це дуже погана прикмета. Після цього я був впевнений, що відіб’ю цей удар. Так і сталося…
– Цікаво! А де про таку прикмету дізнався?
– За день до цього дивився фінал Ліги чемпіонів, там цей прийом зробив воротар “Ліверпуля” Йежи Дудек проти “Мілана”.
– Яка була остання команда (до травми)?
– “Сокіл” з Радивилова. Потім рік я служив в армії, а коли повернувся – отримав травму. Ми грали з друзями в футбол біля 5-ї школи, і я відчув, як щось тріснуло в коліні. Хлопці одразу викликали “швидку”. Мене забрали у лікарню, загіпсували ногу. Пізніше зробили дві операції… Зараз я уже “розробив” ногу й повернувся у футбол. Поки в аматорський.
– Чим ти тепер займаєшся?
– Залишившись без професійного футболу, я вже два роки працюю торговим представником. Продаю пиво. У торгівлі відчуваю себе комфортно.
– У тебе, мабуть, вища освіта торговельна? Чи ні?
– Не зовсім. Я менеджер зовнішньоекономічної діяльності. Закінчив Рівненський інститут слов’янознавства.
– А чому таку спеціальність вибрав?
– У мене був вибір психолог чи менеджер, я вибрав друге. Мабуть, через те, що під цю спеціальність більший вибір майбутніх професій. Хоча на парах я, якщо чесно, з’являвся рідко. Кожен день мав по два тренування й на навчання було небагато часу.
– А роботу ти як знайшов?
– Через знайомих. Тепер продаю пиво! Робота нелегка, як здається на перший погляд. Я приходжу в магазин, беру замовлення і вводжу його в комп’ютер. Потім на складі його відбирають і на наступний день привозять у торгову точку. Ось так побігати за день доводиться чимало.
– А коли залікуєш травму й постане вибір між торгівлею і футболом? Що вибереш?
– Та вибору насправді немає. Мені лікарі заборонили грати в футбол професійно, тож я граю в своє задоволення. На аматорському рівні ще довго гратиму. Футбол у мене в крові назавжди, без нього ніяк!
– Чим ти цікавишся в житті окрім футболу? Яке у тебе є хобі? Як вільний час проводиш?
– Я люблю рибалити й часто ходжу в театр. Також намагаюсь бути в курсі всіх останніх спортивних подій, не лише футбольних, а й серед інших видів спорту.
– Де і з ким рибалиш? Який найбільший улов? 🙂
– Їжджу з друзями, але улову великого ніколи не було. Головне – це провести цікаво свій вільний час, подихати свіжим повітрям, поспілкуватись з друзями й побачити якісь нові місця нашої рівненської землі.
– А у театрі що любиш подивитися?
– Комедії подобаються, але за душу все ж більше беруть трагічні історії про кохання!
– До театру із дівчиною ходиш?
– Так, хоча кілька разів приводив своїх друзів. Їм сподобалось. У кінотеатрі теж цікаво, але все ж живі актори можуть передати більше емоцій своєю грою.
– Розкажи трішки про свою сім’ю. Про батьків, про дівчину…
– Мама працює бухгалтером, а батько – будівельником. А от дівчина – спортсменка! Вона – кандидат у майстри спорту з художньої гімнастики. Зараз кар’єру спортсменки закінчила й працює логістом й бухгалтером на одній приватній фірмі. Про спорт, правда, не забуває – ходить на шейпінг і грає у великий теніс.
– Молодці! Спортивна родина!
– Дякую! Ну, поки що не родина, але у планах є таке 🙂
