Тамара Максимова із села Великий Житин Рівненського району, ще 18-річною дівчиною, опинилася під дулом пістолета у терористів. У 2002 році вона працювала кухарем у кафе “Сюрприз” на околиці міста. Саме там генерал-майор Анатолій Француз затримував грабіжників німецького банку.
Ця історія прогриміла на весь світ. Через 11 років після подій, що стали основою для сценарію , який 2003 року демонстрували на телеканалі “Інтер”, Тамара Максимова розповіла вперше розповіла про них. Ексклюзив від очевидиці зтримання терористів — для читачів “ГАЗЕТИ”.
Другого квітня 2002 року поліція німецького міста Wrestedt зафіксувала виклик — напали на відділення банку. Артур Фішер, Андрій Кремер та Віталий Герт в масках та зі зброєю вдерлись до приміщення банку. Погрожуючи пістолетом, злочинці захопили в заручники двох працівниць банку, прихопили 240 тисяч євро і рвонули з місця на автомобілі марки “Сіат”.
Далі події розвивалися, як в американському бойовику. За терористами погналися поліцейські машини та вертоліт. Проте стріляти вони не могли: у машині сиділи дві перелякані заручниці. Так злочинцям вдалося перетнути німецький кордон, а згодом і польський.
У Польщі одній з заручниць дивом вдалося втекти, а з іншою зловмисники помчали до України. Спецслужби двох країн так і не змогли затримати грабіжників…
Машина з терористами, що мчала по трасі Ковель – Київ, наближалася до Рівного. Закінчувався бензин, і необхідно було заповнити бак. Злочинці зупинилися на заправці поблизу кафе “Сюрприз”. Туди з’їхались спецпідрозділи “Альфа” і “Беркут”. Їх оточили репортери всеукраїнських та зарубіжних телеканалів. Терористам втрачати було нічого — вони погрожували вбити заручницю.
Саме там, у центрі подій, опинилася Тамара Максимова. Пригадуючи ті події, жінка каже, що у неї досі мурашки по шкірі.
— Був звичайний робочий день, ми спокійно працювали, телевізор не дивилися, тому навіть не здогадувалися ні про пограбування, ні про погоню, — розповідає Тамара Максимова. — Ми зовсім нічого не знали про події, за якими спостерігав увесь світ. В обідню пору у кафе було тихо, відвідувачів не було. Зненацька до нас зайшов чоловік у цивільному і наказав звільнити приміщення. Ми не розуміли, що відбувається. Ніхто нічого не пояснював. Персонал відмовлявся залишати приміщення, але людей буквально витурили. Поки я зачиняла двері, невідомий чоловік попросив мене залишитись, зробити кави та бутерброди і віднести терористам. Усе відбувалося як в тумані, я навіть не встигла злякатися. У той момент мені здалося, що всі вони там бандити. Я віднесла їжу до машини.
Терористи відчинили дверцята і наставили на мене автомат. У салоні автомобіля я помітила дівчину. Вона сиділа вся в сльозах і трусилася. Досі пам’ятаю її так, ніби це було вчора. Вона щось мені говорила по-німецьки, але я її не розуміла. Я поклала тацю з бутербродами на підвіконня позаду, як наказали бандити, і відійшла.
Тодішньому начальнику УМВС у Рівненській області Анатолію Французу вдалося вмовити терористів сісти за стіл переговорів. Виявилося, що в одного з бандитів у той день був день народження. Пізніше Анатолій Француз розповідав пресі:
— Я запропонував терористам відпустити заручницю, а замість неї взяти мене. Проте вони не погодились. Я сів до машини, на мене направили пістолет. Вони були дуже напружені, один з них постійно зривався та втрачав самоконтроль. Я дав їм зрозуміти, що не боюсь загинути. Це дало можливість продовжити діалог. Говорили ми багато про що: про життя, про Бога, про душу. Незабаром вони зняли маски і я побачив зовсім молодих хлопців, що годяться мені в сини.
Зрештою, терористи погодились на пропозицію генерала зайти в кафе і продовжити розмову там. Потім вони відпустили заручницю. І зрештою — здали зброю.
Тамара Максимова розповідає: коли все було позаду, її начальник одразу відпустив з роботи відпочивати.
— Не пам’ятаю, як їхала у маршрутці, як потрапила додому. Я все ще не могла прийти в себе. Вдома брат дивився телевізор, і якраз показували новини про всі ці події. Я сказала брату: “Дивися, це ж я — та дівчина, яка носила їм бутерброди”… Мати і брат одразу кинулися мене заспокоювати.
Уже наступного дня очільник рівненської міліції запропонував дівчині вивчитися на міліціонера. Після недовгих роздумів вона таки погодилася. І ось уже одинадцять років, як працює правоохоронцем.
— Я не шкодую про такий вибір. Це зараз я вже розумію, що тоді все могло закінчитися по-іншому. Терористам не було вже чого втрачати, вони і мене могли взяти в заручники, могли бути жертви. Але, напевно, це доля, що так кардинально в один день змінилося моє життя.
“Рівненська газета” №43 від 24 жовтня 2013 року
