Понад двадцять п’ять років у строю. Для більшості — ціле життя, для нього — «нормальна чоловіча робота». Так просто й без пафосу штаб-сержант 23 інженерно-позиційного полку Іван Володимирович говорить про справу, якій віддав понад чверть століття.
Нині він виконує бойове завдання на одному зі східних напрямків і продовжує робити те, що вміє найкраще — служити та тримати систему там, де без нього вона просто не працюватиме.
Від строкової служби до справи життя
Іван народився та виріс на Дубенщині. Сільське дитинство, школа, навчання у Дубенському ПТУ №27 за спеціальністю водій-електрик — усе це було звичайним життям хлопця з міцним характером і спокійною впертістю, яка згодом стане запорукою його військової витримки. У 1994–1996 роках він проходив строкову службу та демобілізувався у званні старшого сержанта. Здавалося б, армія залишиться приємним, але закритим розділом. Та вже через три роки він повернувся у військо — і залишився там назавжди.
З 1999 року Іван служить безперервно. За цей час він бачив, як змінюється армія, техніка, підходи та вимоги. Але незмінним лишалося головне — відповідальність і сержантська робота, яку він характеризує просто:
«Доводиться мати діло і з технікою, і з людьми».
Він усміхається й додає, що двигун розібрати й зібрати простіше, ніж працювати з особовим складом. Але саме це і є роботою сержанта — знати, вміти, тримати підрозділ у тонусі та надійно вести вперед.
Бойовий досвід та нагороди
У 2014 році Іван отримав свій перший бойовий досвід — участь в антитерористичній операції. З початком повномасштабного вторгнення росії він одразу повернувся у стрій, тепер — у складі 23 інженерно-позиційного полку. Каже, що війна додала нової специфіки, нових викликів і вимог:
«Хоча сержантська служба в основі своїй залишається такою ж, війна принесла багато нового. Сержант повинен завжди вчитися».
Він не драматизує, не перебільшує — просто констатує: обов’язок треба виконувати щодня, незважаючи ні на що.
За свою службу Іван Володимирович отримав чимало нагород — двічі нагрудний знак Міністерства оборони «За зразкову службу», медаль «Захиснику України», почесну відзнаку частини «Надійний захист у бою», а також численні грамоти й подяки. Але він ніколи не ставив нагороди вище людей. Каже, що найбільша цінність — це побратими й сім’я.
У тилу його підтримують дружина та дочка. А син, продовжуючи родинну військову традицію, служить гранатометником у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних запорожців.
«Сім’я — це наш тил. Вони для нас, солдат, дуже важливі», — наголошує штаб-сержант.
