— Ресторан “Фараон” — один з найвишуканіших у місті. Наскільки легко тримати цей рівень?
— Коли він створювався, ідея була саме такою: створити, якщо не елітний, то, як ви сказали, вишуканий, солідний заклад для людей, котрі приходять не лише випити пива чи кави, потусуватися серед молоді, а спокійно посидіти у приємній атмосфері, насолодитися якісним обслуговуванням, не кажучи вже про обов’язкову умову — смачну кухню. Цими ідеями ми керувалися сім років, тому вони ж нині допомагають тримати марку солідного закладу.
— І все-таки, чому ви одразу зорієнтувалися на елітність?
— По наївності, мабуть. Здавалося, що займемо незайняту нішу. Але добрі гроші у громадському харчуванні можна заробити у простих кафе — сто грам і пончик, чашка кави, бокал пива. Для того ж, щоб тримати високий рівень, треба мати добрий персонал, який необхідно навчати, мати кухарів — професіоналів високого класу, котрі дорого коштують. Це складно.
— Такий підхід себе виправдав?
— Складно сказати. Великих грошей на цьому не заробиш — і це знають всі, хто займається ресторанним бізнесом. Але ми маємо своїх постійних клієнтів і працюємо. А взагалі, ресторан працюватиме добре, якщо він має легкий наліт сімейності, якщо господарі зустрічають гостей, розмовляють з ними, знають поіменно постійних клієнтів, вникають у справи.
— Кухня — це серце ресторану, відповідно кухар — його цар і бог. Як ви знайшли “своїх” кухарів?
— Коли відкривався “Фараон”, його кухню створив Леонід Якобчук — дуже талановитий чоловік. Він не мав спеціальної освіти, але зумів створити і меню, і команду. Коли ж він пішов, кухарі залишились. І ми ними дуже дорожимо, бо смачна кухня — головне у нашому бізнесі. Півтора року тому навіть відправили одного з наших кухарів у Францію на обмін досвідом. Власне, спочатку приймали французьких майстрів у Рівному, і вони організували у “Фараоні” декаду французької кухні. А потім наші кухарі дивували французів українськими стравами.
— А чому, власне, єгипетська тематика?
— Колись у молоді роки, шукаючи пригод, поїхав у Єгипет, де познайомився з Іваном Левицьким. Ми потоваришували, згодом почали вести спільний бізнес. Коли ж постало питання назви і стилю ресторану, на честь нашої зустрічі вирішили повернутися до єгипетської тематики. Іван, мій друг і компаньйон, працював над оформленням “Фараону”, його дизайном.
— Більшість людей знають вас насамперед як власника ресторану, а не як директора готелю “Україна”. Чим це можна пояснити?
— “Фараон” існує вже сім років, готелем я займаюся неповних чотири — мабуть, тому. Крім того, тут я більше на виду, у готелі ж клієнт має справу з адміністратором, директора ніхто не бачить, та й не потрібно це. Інша справа у ресторані: коли господарі спілкуються з клієнтами, це дуже добре. У нас гостював власник і водночас шеф-кухар ресторану з французького Ельзасу, він постійно дивував публіку. Коли не був задіяний на кухні, завжди виходив у залу у гарній кухарській формі, зустрічав гостей. Він не говорив ні слова українською чи російською, але люди були у захваті, коли з ними розмовляв шеф-кухар, щось розповідав, проводжав, допомагав дамам одягнутися, цілував їм руки!
— Фараон” — ваш єдиний бізнес?
— Не єдиний, але найбільший — приділяю йому чимало часу (особливо вечорами) і вкладаю душу.
— Наскільки ви нині вникаєте у поточні справи ресторану?
— Наскільки вимагає робота. Кажуть, якщо хочеш, щоб щось було зроблене на совість — зроби його сам. Десь треба полагодити холодильник, десь треба змінювати дизайн — доводиться вникати у все. Та й за великим рахунком — це ж не величезний ресторан, а маленький, тому і потрібно всюди стромляти свого носа. “Фараон” насамперед сімейний заклад.
— Ну тоді я просто не можу втриматися від запитання про вашу сім’ю…
— Сім’я складається з трьох чоловік: моєї дружини Марії, моєї доньки Ірини та мене. Є ще мама, і це теж моя сім’я, але вона живе окремо. Ось і вся родина. Донька доросла, їй вже майже 25, дружина працює у тому ж “Фараоні”, мама вже пенсіонерка.
— А донька живе з вами? Чи, може, вже заміжня?
— Поки живе з нами і, як вона говорить, вибирає.
— Кажуть, коли дівчина виходить заміж, то міняє увагу багатьох на неуважність одного….
— Ну, це жіночий погляд на проблему. Чоловічий трохи інший: як же багато красивих, розумних, чудових наречених, звідки ж беруться такі погані дружини? (сміється)
— Знаю, що ви є членом Ротарі клубу. Чим для вас є причетність до цієї організації?
— Ротарі клуб — це окрема тема, і про нього можна розповідати годинами. Коротко скажу лише те, що це всесвітня благодійна організація. У Рівному — це невелике об’єднання людей, котрі щотижня збираються, спілкуються між собою та займаються благодійністю, намагаються допомагати тим, хто потребує допомоги. Це необов’язково бізнесмени — у нас чимало лікарів, власне членом клубу може бути хто завгодно, головне, аби ця людина реалізувала себе, “состоялась” і хотіла робити добро людям. Бо ж головна мета — благодійність. Одна з наших програм, профінансована Rotary foundation, — “Поліоплюс”, протиполіомієлітна програма всеукраїнського масштабу. Також ми допомагаємо протитуберкульозному дитячому санаторію, Рівненському притулку для бездомних дітей, інтернату для дітей з вадами розвитку (с. Великі Межиричі).
— Складається враження, що у вас два головних захоплення — ресторан і клуб. Чи маєте ви хобі?
— Хобі, яке нещодавно з’явилося — видавати меню-газету ресторану. Спочатку це задумувалося як разова акція — традиційне меню, але по краю сторінки чорна колоночка з білим текстом — інформація про те, що, де і як їдять і п’ють у світі. Ці меню-газети працюють ще й як рекламні буклети. І мені здається, що з новим накладом клієнтів більшає. Ось таке хобі. Коли я був молодшим, займався бардівською піснею. Але, як сказав один чоловік у якомусь фільмі, з віком шукання правди і спів пісень під гітару минає. Досі належу до клубу авторської пісні, хоч сам не пишу, лише колекціоную. Колись ми збиралися десь біля вогнища, проводили фестивалі, співали… тепер же цим займаються люди молодші…
— Тобто відпочивати в наметі з гітарою вас уже не тягне..
— Ну чому, їздимо. Але в тому-то і справа, що їздимо, а раніше ходили пішки (сміється).
— Вас заполонив матрацно-готельний туризм?
— Як вам сказати… На це бракує часу. Якщо людина займається бізнесом, вона стає його рабом. У власника немає ані вихідних, ані відпустки, хоча, на перший погляд, він сам собі хазяїн. Колись я працював із психологом, щоб він провів тренінг із працівниками, а потім змалював психологічний портрет колективу. І перше, що він сказав мені про працівників — синдром хронічної втоми. Я кажу, як? Вони ж працюють змінами і мають можливість відпочити! А як же я? А він мені: про вас я взагалі мовчу! (сміється)
— Ви людина закрита?
— Ні. Я не ховаюсь за масками і не граю ніяких ролей. Часом лише доводиться відповідати певним обставинам. Наприклад, держслужбовці поводяться в одному ключі, бізнесмени — в іншому. Це навіть в одязі можна прослідкувати: загалом, бізнесмени люди вільні, не люблять носити краватки та костюми, вони носять джинси, светр та кросівки. Але це не ролі.
— Можете назвати себе сильним чоловіком?
— А кому зараз легко? (сміється) А куди подітися? Будеш слабким — затопчуть чи обійдуть десь на повороті. Необхідність бути сильним — це щоденна потреба, і вона не обтяжує. Жінці складніше бути сильною, для неї природно бути слабкою. А чоловік повинен бути сильним апріорі, інакше потрапить у розряд невдах. Тісно нині в світі. Тому треба самого себе ганяти і примушувати працювати.
