— Романе Даниловичу, чи відчуваєте ностальгію за посадою голови Рівненської обласної ради?
— Це почуття виникає, коли людина бачить себе тільки там і більше ніде. Мені, наприклад, цікаво працювати в страховій компанії. Хоча сьогодні я вже не акціонер СК “Княжа”, бо коли йшов на посаду голови обласної ради вдруге, то продав акції. Власники мене знову запросили на роботу в компанію. Ностальгія виникає, коли проїжджаю повз “Газотрон”, якому віддав багато років. Мені серденько трохи щемить, як подумаю, що сталося з виробничим об’єднанням, де працювали понад 10 тисяч людей.
— Правда, що вважаєте політику брудом?
— Так, політики — брехуни. Вони змушені говорити людям неправду. Якщо діятимуть навпаки, їх ніколи ніхто не підтримає. Можна легко проаналізувати, що високі чини обіцяли, а що реально зробили. І все стане на свої місця.
— А ким ви себе вважаєте?
— Господарником. Якби був політиком, то у Рівному давно не сидів би, а з розумним виглядом щось розказував у Верховній Раді. Хоча спробу стати народним депутатом здійснив у 1998 році, коли пішов з посади голови Рівненської ОДА. Програв опоненту всього дві тисячі голосів. Але що не робиться — все на краще. Коли зробив певний аналіз цього випадку, дійшов висновку: добре, що так сталося.
— Вас запам’ятають як дипломатичного голову обласної ради. У чому секрет толерантності?
— У кожної людини існують свої погляди. Треба обов’язково знайти золоту середину, бо ніколи ніхто не буває абсолютно правий. Коли став керівником “Газотрону”, то перший секретар міськкому партії Едуард Антоненко дав мені дуже хорошу пораду. Щоб розібратися в суперечці двох сторін, треба вислухати обох, бо правда знаходиться якраз посередині. Використовуючи себе як розчин, з двох цеглин слід почати класти стіну. Якщо піде конфронтація, то настане біда.
Армія і “Газотрон” виховали дисципліну
— У бізнесі себе комфортніше почуваєте?
— Так, бо працюєш на себе та відповідаєш за невелику частину людей. Якщо все правильно розрахувати, то в халепу не влетиш. Якщо так зрештою трапиться, не буде кого звинувачувати, крім себе самого. У владі дещо інакше. За тобою стоїть дуже багато людей. Якщо допустиш помилку, то це потягне за собою неприємності. Коли щось зробив, то це вважається колективною заслугою, а провалив — зроблять крайнім. У бізнесі старання виливаються у фінансові результати. Головне в цьому — не забувати ділитися. Заробив — десятину віддай тому, в кого немає.
— А ви ділитеся?
— Обов’язково. Наприклад, надаю спонсорську допомогу.
— Де здобували найбільше знань — у бізнесі чи владі?
— Найбільше в житті мені дала армія та робота на “Газотроні”. Зокрема, виробилася самодисципліна та чіткість в прийнятті та виконанні рішень. Також навчили не брехати. Коли прийшов у владу, то півроку входив у курс справ. Використовуючи самодисципліну та відповідальність, старався вирішувати всі питання.
Бажання стати керівником Рівного немає
— Ви ж можете повернутися у владу. Один із варіантів — виграти вибори міського голови Рівного…
— З такими пропозиціями до мене приходило багато людей. Я так їм відповів: “Хай спочатку оголосять дострокові вибори. Потім придивимося, хто висуватиме свою кандидатуру. Після того це обговоримо”. Хоча вже неодноразово повторював, що в мене особливого бажання стати міським головою Рівного немає. Якби на цю посаду прийшла людина віком до 50 років, то було б краще. Мені все-таки виповнилося 59.
— Тоді кого вважаєте достойним кандидатом?
— Кожен претендент повинен чітко розуміти: яким би не був спеціалістом, піддаватиметься нищівній критиці з боку мешканців міста. Адже Віктор Чайка сьогодні вже став символом Рівного. Наступнику треба попрацювати хоча б п’ять років, аби люди могли порівняти. Майбутній керівник міста обов’язково повинен бути господарником, який розуміється в комунальній сфері. Вважаю, що достойна кандидатура директора “Рівнеоблводоканалу” Володимира Хомка. Хороші господарники — керівник ВАТ “Рівнеазот” Михайло Заблуда та ВАТ “Рівнегаз” Петро Дубас. Великі знання управлінця має Микола Сорока. Чому не спробувати керувати містом Олексію Хмилецькому?
Мільйон відсутній, але на пенсію вистачить
— Чи заробили вже собі на пенсію? Вам цього вистачить?
— Усе залежить від того, в кого які потреби. Один має мільярди та каже, що мало. Інший заробляє тисячу гривень — і задоволений. У мене за плечима два терміни на посаді голови обласної ради. Тому пенсія в мене буде в межах п’яти тисяч гривень. Думаю, що цього цілком вистачить. Мільйонів немає, але для того, щоб не чекати подачок, достатньо.
— Що вважаєте своєю найбільшою удачею?
— Мені з друзями в рідному селі на Івано-Франківщині вдалося побудувати Монумент примирення, де увічнені імена майже 200 односельців, які загинули в рядах Радянської армії та ОУН-УПА. Цим показали, що не треба розділяти український народ.
— Романе Даниловичу, чи відчували ви гіркоту поразки?
— Власними руками все зробив, аби міністр дозволив піти у відставку з посади керівника об’єднання “Газотрон”. Через політичні мотиви, бо тиск був величезний. Я вдячний за підтримку покійному першому секретарю обкому партії Віталію Луценку. Якби не він, то для мене все могло б закінчитися дуже плачевно.
— Якого стилю дотримуєтеся, коли керуєте людьми?
— Завжди слід прислухатися до підлеглих. Думку людини треба вислухати, а тоді прийняти остаточне рішення. Потім авторитарно наполягати на виконанні. Якщо хоча б один раз люди відчують, що до начальника можна зайти та переконати у зворотному, то він — не керівник.
— На голову сядуть?
— Ні, не будуть виконувати рішення, а чекатимуть, що воно може змінитися. За дверима почнуться розмови: “Ми його раніше переконали. Можливо, й тут вдасться”.
Грає з друзями у преферанс
— Керувалися інтуїцією, якщо приймали важливі рішення?
— Обов’язково. Без неї нічого не буде.
— Напевно, це почуття підсилило захоплення преферансом?
— У цій інтелектуальній грі треба думати. Збираємося звичною компанією, де гроші йдуть по кругу. Ставки чисто символічні.
— Чи велику зібрали вже колекцію монет і поштових марок?
— Паперові гроші майже не збираю. Хоча коли був у Великобританії, то поміняв один купоно-карбованець на фунт стерлінгів. Монети радянські всі маю, чимало російських, є англійські, всі українські. Колекція поштових марок сягає п’яти тисяч штук.
— Нинішні керівники області Віктор Матчук і Олександр Данильчук часто полюють разом. А ви стріляли з солідними чинами дичину?
— Полювати почав у 14 років, бо батько був лісником. Часто ходив на полювання у Німеччині. Одного разу підстрелили козу: їй перебило ноги і вона дуже сильно плакала. Мені сказали, щоб дострелив. Я не зміг і з того часу до полювання охолов. Стволів ще маю чимало, але деякі подарував. Полював з багатьма великими людьми нашої держави. Тоді ходив, бо було треба. Коли пішов із влади, то мене неодноразово запрошували, але відмовляюсь. Мені жаль звірини. Не сприймаю вбивство заради втіхи, хоча сам грішний, але покаявся.
Діти живуть окремо
— Знаю, що дотримуєтеся принципу, що діти мають жити окремо від батьків…
— Обов’язково, бо в них зовсім інше бачення сім’ї, а тому я їм не заважаю. Якщо погиркаються, то хай самі розбираються. Коли мій син Андрій одружився — став жити окремо. Дочка Юлія вчинила аналогічно.
— З дружиною Галиною прожили 34 роки. Який ваш секрет сімейного щастя?
— Для сімейного щастя необхідно, щоб чоловік і дружина розуміли та підтримували одне одного. Іноді вчасно йшли на поступки, незважаючи на матеріальні та інші труднощі. Жінка має слухати чоловіка, а він — прислухатися до неї.
— Що ще хотіли б отримати від життя?
— Був би надзвичайно щасливим, якби політичні інтриги в державі закінчилися. І було видно, як ліпиться цивілізована, демократична, дружна Україна. Кожен політик, який кричить, хоче грошей. Чому всі так рвуться служити народу? Мають свій інтерес! Валерій Пустовойтенко колись казав, що треба аркуш паперу поділити навпіл і записувати. Якщо 20 відсотків для себе, а 80 — для людей, то молодець. У нас же нині для себе в деяких політиків виходить цілих 80 відсотків. То що це за слуги?!
