Павло з Хмельниччини — звичайний чоловік із нашої реальності, який у перші дні повномасштабного вторгнення зробив свій вибір і став до лав Збройних сил України.
На фронті його знають за позивним «Джин». Каже, рішення було простим і водночас найвідповідальнішим у житті.
Сумнівів уже не залишається
«Я пішов не за пригодами і не за кар’єрою у формі. Просто вдома були ті, кого потрібно захистити — дружина, діти, батьки. Коли це усвідомлюєш, сумнівів уже не залишається», — згадує Павло.
Службу він розпочинав на Рівненщині. Згодом були інші напрямки — Донецька, Харківська, Сумська області. Кожна ротація, каже боєць, залишає власний слід у пам’яті: інші краєвиди, інші позиції, інші звуки ночі. Але суть скрізь одна — спільна справа і спільна відповідальність за лінію фронту.
Про побратимів Павло говорить коротко: «Всі — молодці». За цими двома словами — взаємна підтримка, довіра і розуміння, що на передовій випадкових людей немає.
Позивний «Джин» з’явився швидко. Коли потрібно було обрати ім’я для рації, Павло згадав американський серіал «Брати по зброї».
«Вибрав те, що сподобалося, і з того часу на війні мене знають уже не так, як у паспорті», — усміхається він.
Боятися — нормально
Найбільший тил для «Джина» — дім. Там його чекають дружина, двоє дітей і батьки. Сину — 11 років, доньці — 9. Майже чотири роки без батька далися родині непросто.
«Найважче було на початку. Зараз уже трохи звикли, але сумують. Ми разом чекаємо кінця війни — це і є моя головна мотивація», — каже Павло, і при згадці про дітей на обличчі з’являється усмішка.
Після Перемоги він мріє про прості речі: поїхати у відпустку, перезавантажитися, побути з родиною. А далі — навести лад у всьому, що роками відкладалося «на потім».
«Хочу займатися справою, яка дозволить бути поруч із сім’єю, без ротацій і постійних тривог», — додає боєць.
До тих, хто вагається вступати до війська, Павло звертається без осуду:
«Боятися — нормально. Усі бояться. Але варіантів насправді не так багато. Краще добровільно шукати своє місце — вакансій у ЗСУ вистачає».
