48-річний Петро з позивним «Хакер» — боєць підрозділу протиповітряної оборони 2 батальйону 104-ї окремої бригади «Горинь» Сил ТрО ЗС України. Родом із містечка Млинів на Рівненщині, він ще донедавна працював викладачем фізики, інформатики та комп’ютерної техніки у коледжі.
Його спокійний характер і вміння чітко мислити нагадують математичні формули, а позивний має прямий зв’язок із мирним життям.
«Не ламав системи, але завжди добре розумів, як вони працюють», — з усмішкою пояснює Петро походження свого позивного.
Від викладача до воїна
Ідея про службу у війську виникла задовго до лютого 2022-го. Ще з 2015 року чоловік проходив військово-польові збори й розумів: рано чи пізно настане момент, коли його знання та дисципліна будуть потрібні на фронті. Тому коли почалося повномасштабне вторгнення, сумнівів не було.
«25 лютого я вже був у військкоматі. Не на емоціях, а з холодною головою. Я знав, що зволікати не можна», — пригадує він.
Рюкзак був зібраний заздалегідь. Три роки потому він усе ще в строю — на різних позиціях, під «Градами», артилерією, дронами.
На межі життя і смерті
Фронтові будні «Хакера» — це постійна боротьба і з небом, і з часом. Був випадок, коли завдяки радіоперехопленню підрозділ отримав лише 5 хвилин на зміну позиції. І це врятувало життя: через кілька хвилин попередня точка була знищена вщент.
Іншого разу снаряд впав поруч із бліндажем. Від смерті відділяли лічені метри.
«Атеїстів на війні нема. Коли трясе — молишся всім молитвам, які згадаєш. І віра стає не раціональною, а нутряною», — зізнається воїн.
Попри всі випробування, він продовжує службу. Каже: найбільше тримають побратими.
«Ми разом три роки. Це вже не колеги. Це ті, кому довіряєш життя».
Сила родини і маленькі мрії
У Петра — двоє дорослих доньок. А місяць тому народилася онука Єва. Поки він не тримав її на руках, але вже знає: заради неї варто вистояти.
«Вона — наше «післязавтра». Хочу бачити її перші кроки, перші слова. Життя складається з простих речей: весілля, дні народження, хрестини. І відкладати їх «на після війни» — неправильно. Бо ніхто не знає, коли це «після» настане», — ділиться Петро.
Повернення у викладацьку аудиторію він не планує: ІТ-сфера змінилася, а час не чекає. Каже, що почувається «ніби з іншої епохи». Та й не це головне. Його мрія проста: бути поруч із рідними й відчувати мирний ритм життя.
«Я хочу, щоб наші діти ніколи не знали, що таке війна. Все інше ми встигнемо».
