Про гостинність
— З мене кілька претендентів намагалися гроші за ювілейне інтерв’ю зідрати, я їх всіх повідправляв геть, — бідкається господар великого кабінету, розпочинаючи розмову і пропонуючи вибрати зручне місце — на м’якому дивані біля столика з короваєм або за стильним робочим столом.
Хочу роздивитися його як лідера і керівника, то хай вже буде по-діловому, за столом. Чітка команда симпатичній молодій помічниці, яка несподівано-доречно з’являється із потаємних дверей:
— Поріж-но 200 грамів сиру, принеси каву й солодке.
За хвилину — на тарілочці порція тонко нарізаного сиру, модний “Бонжур” і цукерки.
Сам господар говорить багато й охоче, лише попиває водичку з лимоном і не торкається до солодкого.
Про початок
і нічну тактику
1945 рік. 18-річний хлопець у солдатській шинелі після важкого поранення, на милиці очолює колгосп. Тоді Володимир Плютинський важив 68 кг і не мав де жити. Згадує, що ночував у корівнику, конюшні, а їв через день. Потім було навчання, куди послав райком партії, а через кілька років очолив колгосп у Зорі. Люди не хотіли йти працювати, бо платити їм було нічим. Вдень умовляння молодого голови вийти на роботу ніхто не слухав, навіть до хати не впускали. Тоді вигадав спеціальну тактику — просити людей виходити на роботу ходив уночі, бо тоді вже двері відчиняли. Наступного ранку багато хто виходив на роботу.
Про дружину
і гранати
З Марією Володимир познайомився, коли працював у Славуті на лісопункті. Сподобалась молода дівчина, тому рано одружився. Тепер він розуміє, що вона пережила набагато більше за нього. “У перші роки становлення колгоспу я щоранку прощався з нею, бо не знав, чи вернуся живим. Брав із собою пістолет, дві гранати. Одну — ворогу, іншу — для себе. І вона це бачила,” — згадує Володимир Антонович.
Про зміну влади і банкрутство
Незадовго до розвалу Союзу Плютинському запропонували реконструювати склозавод, щоб робити в ньому євротару. Це була ідея тодішнього голови Ради Міністрів Миколи Рижкова. Керівник “Зорі” узяв кредит на 32 мільйони дойчмарок, вклав кошти господарства, закупив обладнання. Коли завод був готовий на 78 відсотків, почалася інфляція. Обіцяної підтримки вже нового керівництва України, віце-прем’єра Тигіпка та прем’єра Пустовойтенка так і не надійшло. Несплата кредиту зробила господарство банкрутом.
Про суд і хабар
Плютинський знає по собі, як працюють наші суди. Каже, що одного разу, розчарувавшись у справедливості, вирішив таки спробувати “традиційні” методи. Тоді адвокат, який вів справу, сказав, що судді потрібно дати три тисячі доларів хабара. Гроші у той же день позичили і занесли кому слід. Однак на другий день рішення винесли не на користь господарства. Спасибі, хоч гроші повернули — бо опоненти дали п’ять тисяч.
Про Кучму
і більярд
За президентства Кучми Плютинський зустрічався з ним разів десять. Каже, що той — сильний більярдист. Коли грав з тодішнім президентом уперше, то почав піддаватися. Леонід Данилович це помітив й одразу сказав: “Забудьте, що я президент. Ми з вами два більярдисти”. Після цього була зіграна не одна партія.
Про Ющенка
на “Москвичі”
— Ющенка я знав ще з тих пір, як він їздив на старому “Москвичі” і возив із собою каністри, аби десь дали бензину. Тепер, коли він став президентом, скільки не намагався потрапити на президентський прийом, все марно. Тричі писав йому листи, які залишились без відповіді. Один з радників президента неофіційно сказав, що він сам у нього в кабінеті ще не був, що той не приймає нікого. Тож надії поговорити про сьогодення сільського господарства, результативність “Року села” так і залишились нездійсненними, — каже Плютинський.
Про Цехмістренка
і образу
Хотілося б почути красиву історію про юного олігарха, який стартував у Зорі і якого виховав радянський метр, та ні, не вийшло. Володимир Плютинський розчарований Віталієм Цехмістренком. Молодий фахівець працював економістом на заводі з виробництва насіння ранньостиглих гібридів кукурудзи. Віталій після цього пішов самостійною стежкою — узяв кредит і за кілька років “розкрутився”. Згодом приїхав у Зорю, щоб купити той же завод. Плютинський на той час утримувати підприємство не міг, бо потрібно було 300 тисяч у рік. Продав. А новий власник нібито потім звинувачував голову корпорації у нечесності оборудки. Ось уже півроку Цехмістренко не відповідає на дзвінки Плютинського, тож йому образливо, що колишні дружні стосунки перервалися.
Про здоров’я
до 100 років
Вже давно Плютинський живе з діабетом. Однак не дуже засмучується, впевнений, що з цим можна і до ста літ прожити. Головне — контролювати здоров’я, правильно харчуватись. Щоосені їздить у німецьку клініку обстежуватись як діабетик. Його ранок починається о 5-й годині з гімнастики. Вправи, масажери, тренажери — півгодини. О 10-й годині їсть сир селянський. Чашка кави — одна в день. П’є воду з лимоном. Шматочок сала — через день. Любить прості страви. Взимку ходить на полювання.
Про коней і авто
Коли починав головувати, три місяці ходив пішки. Першим транспортом керівника колгоспу став кінь. Потім були мотоцикл, ГАЗ-67, ЗІМ, 21-ша “Волга”, три “Ниви”. Коли у господарство почали їздити делегації, Рада Міністрів виділила Плютинському “Чайку”. Згадує, що тоді на одного гостя в день держава виділяла від 12 до 72 (для єгиптян) карбованців. Потім Плютинський пересів на “Мерседес”, а сьогодні має дві машини —джип “Тойота Ландкрузер”, яким вельми зручно їздити полями, і “Лексус”. Це особисті авто.
Про легенди
й діаманти
Подейкували, що у кабінеті Плютинського ще за радянських часів міг ввімкнутися фонтан і світломузика для шанованих гостей. На запитання, чи це правда, господар розсміявся. Додав, що один з народних депутатів звинувачував його у тому, що, буцімто, вивозить золото й діаманти. Як потім пояснив “казкар” у розмові віч-на-віч, причиною таких звинувачень була його нелюбов до Плютинського-комуніста.
Керівник “Зорі” і справді колись відмовився від посади міністра сільського господарства.
— Не хотів переїжджати у Київ, мені було 62 роки, і я вважав, що тодішній міністр Олександр Ткаченко набагато сильніший за мене, — пояснив співрозмовник.
Про підсумки
Оглядаючись на минуле, Володимир Плютинський каже, що все своє життя він будував, створював, примножував. І готовий тисячу разів повторити класичну фразу Павки Корчагіна “про недарма прожиті роки”, бо переконує, що ніколи йому не було соромно за пережите.
— Ким я тільки не був! Депутатом при Союзі, народним депутатом у незалежній Україні, маю багато звань і заслуг, — каже ювіляр. — Ну хіба що тільки Брежнєвим і Горбачовим не був…
