29-річний гвардієць Юрій Легецький не вважає себе героєм. Каже, що просто робить те, що має робити кожен чоловік — захищає країну, сім’ю і своє майбутнє. Нещодавно він повернувся з Покровського напрямку, де разом із побратимами тримав оборону під безперервними обстрілами.
Шлях, що почався зі строкової служби
Свій військовий шлях Юрій розпочав ще у 2017 році, проходячи строкову службу у рівненській військовій частині. Після демобілізації працював на виробництві вікон у Львові, будував життя у мирних реаліях. Але 24 лютого 2022 року все змінилося.
«У березні я зателефонував хлопцям, з якими служив раніше, і вже наступного дня був у підрозділі. Ми обороняли один із важливих державних об’єктів, а потім пройшли бойові злагодження у навчальних центрах в Україні та за кордоном», — розповідає військовий.
Так почався його новий розділ — уже не просто служба, а справжня війна.
Бойове хрещення
Перша ротація Юрія відбулася під Покровськом. Каже, що тоді ще не усвідомлював усієї складності фронту. Та друга ротація стала справжнім випробуванням.
«Найважче було зайти та вийти на позиції. Ворог безупинно атакував — ударні дрони, артилерія, скиди боєприпасів. Я працював гранатометником і бив по ворожих позиціях. Тоді зрозумів, що на війні головне — не сила, а витримка», — згадує гвардієць.
Саме на Донеччині Юрій отримав поранення — кулю в руку під час штурму. Але навіть це не зупинило його.
«На адреналіні наклав турнікет і продовжив допомагати хлопцям тримати позицію. Побратими зробили мені шину з магазинів від кулемета. Я споряджав магазини, подавав гранати. Відстань до ворога — 15–20 метрів. Трималися до останнього», — говорить він.
Молитва і сила родини
У найважчі хвилини підтримувала віра — на всіх бойових виходах у бронежилеті Юрія завжди була маленька ікона.
«Коли зовсім важко, починаєш молитися. Це допомагає втриматися», — каже він.
Та найбільшу силу дає родина — дружина і двоє синів. Старшому — чотири, молодшому — лише рік.
«Я повернувся до війська, бо розумів: якщо не я, то хто? Хочу, щоб мої сини жили у вільній країні, щоб вони не знали, що таке війна», — зізнається Юрій.
Визнання і гордість
Нещодавно Юрія Легецького нагороджено почесним нагрудним знаком командувача Національної гвардії України. Для нього це не просто відзнака — це визнання сили його підрозділу.
«Я пишаюся своїми побратимами. Вони — справжні воїни, які боронять країну на всіх рубежах. Кожен із них — приклад мужності й патріотизму», — говорить він.
Сьогодні Юрій продовжує службу, готується до нових ротацій і вірить, що після перемоги повернеться додому — не як герой, а як батько, чоловік і громадянин, який зробив свій обов’язок.
«Ми стоїмо, щоб наші діти не стояли після нас», — каже він наостанок.
