Військовий виконує бойові завдання на північно-східному напрямку, де щоденно працює над облаштуванням траншей, укриттів, фортифікаційних споруд. Його основне знаряддя — кран, що піднімає бетонні плити, а разом із ними — надію на захист і життя.
«Я тут, бо маю кого захищати. У мене п’ятеро дітей і тримісячна внучка, яку я ще не бачив. Мрію обійняти її. І понад усе хочу, щоб мої діти й онуки жили у вільній Україні», — розповідає Ігор Михайлович.
Чоловік не зважав на вік чи небезпеку, коли прийняв рішення йти на фронт. Каже, що не зміг би просто чекати. Служба на передовій не вперше в його житті — свого часу він проходив строкову. Але повернення у військовий стрій стало вимогою часу.
За плечима Ігоря — численні ротації та небезпечні завдання під постійною загрозою обстрілів. Найболючішим називає втрату побратимів.
«Це не просто колеги. Це ті, з ким мовчав під обстрілами, з ким ділив останнє. І коли їх не стає — відривається частинка тебе», — зізнається військовий.
Попри втому й біль, Ігор Михайлович вірить у Перемогу та мріє повернутися додому — не на прощання, а назавжди. Його історія — приклад гідності, відповідальності й глибокої самопожертви заради майбутніх поколінь.
«Моя совість буде чиста перед нащадками. Бо залишу їм вільну Україну», — сказав солдат.
Матеріал підготовлений на основі інформації, оприлюдненої 23 інженерно-позиційним полком Командування Сил підтримки ЗСУ.
