Десять років з ведмедями, птахами, удавом та левом

Але уявімо ситуацію: ви прогулюєтесь вечірнім містом. Мандруєте Соборною, дихаєте холодним повітрям. А назустріч — два кремезних чолов’яги з собаками незвичної породи (це перше, що спадає на думку). Дещо наблизившись, починаєте потроху розуміти, що на повідку, який чоловіки тримають у руках, зовсім не собаки, а справжні бурі ведмеді!..
Погляди 45-річного мешканця Рівного Олександра на свійських тварин можна назвати дещо незвичними. В його обійсті, що на околиці міста, мешкають справжні сибірські бурі ведмеді, білі поштові голуби та шестирічний удав. Півтора року тому в Олександра був ще й африканський лев, але його довелося продати.
Тієї неділі п’ятирічного Тихона та дев’ятимісячну Марго господар привіз до центральної ялинки, щоб потішити присутній люд та заробити грошенят. Коли ввечері настав час повертатись додому, Тихон несподівано заревів і почав усіляко пручатись. Він ніяк не бажав сідати у салон автомобіля. Тож господарю з товаришем, який допомагав вести Марго, нічого не залишалось, як прогуляти вихованців вулицями вечірнього Рівного. Подібний променад небезпекою перехожим не загрожував — на дресированих ведмедях були намордники.
Вирішив завітати до нього в гості, хоча деяка осторога щодо зустрічі з хижим була. Двері відчинив кремезний чоловік, запросив у дім. Лише десять хвилин спілкування з цією веселою, комунікабельною, водночас прямою та сильною характером людиною — і вже здавалось, що знайомий з ним усе життя. У хаті був лише ситий удав, що згорнувся клубком біля грубки. Без прояву інтересу, окинув лінивим поглядом непрошеного гостя, шипінням привітався та занурив свою плямисту голову. На вибачення, що розбудив тварину, Олександр лише посміхнувся: змії ніколи не сплять.
— А як звуть це створіння? — запитав і знову переконався, що нічого про змій не знаю.
— Називай, як хочеш. Йому все одно, адже змії нічого не чують, — не переставав потішатися господар.
Життєва історія Олександра виявилась дуже цікавою. Пов’язати свою долю з тваринами могла лише любов до них.
Після школи Олександр був готовий пройти подальше життя з музикою і без особливих вагань поступив у місцевий інститут культури. Якби йому тоді сказали, що подібне рішення приведе до професії... дресирувальника — нічого іншого, крім сміху, в нього та знайомих це не викликало б.
Економічна скрута України після розпаду Радянського Союзу теж відіграла свою роль. Погодьтесь, перспектива вчителя музики чи трубача в оркестрі на той час мало кому вселяла надії на майбутнє. Та й сім’ю треба годувати (як не як, хазяїн). Тож Олександр, будучи натурою неординарною та ініціативною, став підробляти фокусником, їздив зі своєю програмою по дитсадках та школах Рівного. Музична освіта допомагала складати композиції до виступів.
Для більшого ж ефекту, до фокусів вирішив залучити живих істот.
— Пам’ятаю, як у дитинстві мені подобалось, коли яскравий клаптик тканини перетворювався в циліндрі на кумедну тваринку, — згадує Олександр.
Так, десять років тому в його творче життя увійшли дві симпатичні нутрії. З тих пір у його програмах побувало чимало різних звірів та птахів. Виступи фокусника переросли у костюмовану циркову програму з клоунами, акробатами та жонглерами. Та й географія гастролей значно розширилася: Польща, Білорусь, Росія і, звісно, Україна. Не забувають циркачі порадувати діточок і в селах-містечках Рівненщини. Сьогодні трупа складається з шести чоловік. Олександр виступає як дресирувальник та ілюзіоніст. Тримати тварин і доглядати за ними йому доводиться вдома (ведмедів Тихона та Марго — у невеличких вольєрах на задньому дворі).
— Постійного місця для тренувань або шатра для виступів наш цирк не має, — продовжує Олександр. — Домовляємось з адміністрацією про оренду приміщення місцевого клубу, потім самі продаємо квитки. Тренуємось лише перед виступами. Цього нам вистачає, враховуючи кількість виступів за місяць.
Звісно, дресирування тварин вимагає неабиякої наполегливості та працелюбства, чого Олександру не позичати. А ось щодо навичок дресирування — музиканта з вищою освітою це зупиняло. Довелось багато читати тематичної літератури та за гроші переймати досвід професійних дресирувальників. Фокуси також мусив купувати.
Часте запитання, що ставлять Олександру: скільки в місяць коштує прогодувати таке стадо хижаків?
— Не так багато, як вам здається, — сміється дресирувальник. — Більше часу та грошей забирають догляд та збереження їх у гарній формі. Ніколи ведмедям м’яса не даю, хіба що трохи вареного. Запах крові пробуджує інстинкт хижака. Тоді не знатимеш, чи можна підпускати їх до людей. Ведмідь — тварина всеїдна. Мої ж підлеглі залюбки “тріскають” овочі, фрукти, злакові. Дорослому удаву на місяць вистачає двох-трьох великих кролів. Чутки про те, що нібито я годую його бездомними кішками, одразу хочу заперечити. Адже разом з кішками можу занести різні хвороби, у тому числі й смертельні. Чи варто ризикувати життям удава, який коштує чималі гроші? З левом, правда, було більше клопоту. Рідко коли тварина з теплих країв може витримати нашу зиму. Та й щодо харчу вона перебірлива. Таку треба годувати лише м’ясом та тримати у теплому приміщенні (не вдома).
Сьогодні Олександр з дружиною та сином проживає у затишному будинку, кошти на побудову якого заробив виступами. За це він дуже вдячний своїм вихованцям. Також він вдячний їм за цікаве та різноманітне життя, в якому немає місця для нудьги. Годинами він та син можуть гратися зі своїми улюбленцями, водночас їх дресирувати. Поки що його нащадок вчиться азам дресирування. Як каже Олександр, він ще замалий. Проте, вже видно: одна з якостей, що перейшли сину від батька, це любов до тварин.
Сподіваємось, що перелік відомих циркових династій, таких, як Дурови, Поваріни, Мруз, незабаром поповниться і сім’єю з Рівного.