Бузковий дощ

Леся йшла з роботи пішки. Знала, дощ не в силі змити пережите. Прийде час — зможе простити. А забути — ні.
Зупинилася біля розкішного бузкового куща. Притулилася обличчям до вимоклих, обважнілих кетяг. Цівки-струмочки потекли по шиї.
— Ой, Максиме, чи ти бачиш там, на небі, як мені… Здається, зовсім недавно ми шукали бузкове щастя. П’ять пелюсток…
Максима не стало, коли Лесі було двадцять п’ять, а доньці лише п’ять рочків.
— Така молода, а вже вдова, — перешіптувалися на похороні. — Тяжко буде самій з малою… Такий добрий чоловік був… Не засидиться Леся у вдовах довго — знайде когось. Гарна, розумна…
Леся байдуже сприймала знаки уваги від чоловіків. Максима не могла забути. І хвилювалася, що чужий дядько доньку не буде любити. Так і не впустила нікого у своє життя. Аж поки, два роки тому, шеф не послав на семінар у сусідній обласний центр.
— Там менеджерів збирають. Запросили й від нас когось. Твоя тема.
Звичайне триденне відрядження стільки натворило у її житті!
Їм випало сидіти на семінарі за одним столом.
— Григорій, — представився незнайомець.
— Леся.
— Ви тутешня?
— З сусідньої області.
— Я міг би вам запропонувати прогулянку по місту після наших "уроків". Якщо, звісно, не маєте інших планів. Я живу тут. О, лише не переймайтеся банальною думкою, що мене чекає вдома сім’я. Я вічний холостяк.
Григорій знав історію кожної вулиці, старих будинків. Його розповіді були цікаві. А ще він був галантним, що притаманне багатьом мешканцям цього доброго старого міста.
Довівши Лесю до готелю, запитав:
— Якщо ви не втомилися від мене, може, продовжимо нашу екскурсію завтра?
Вона погодилася.
Минуло завтра і післязавтра. Лесі хотілося, аби цей семінар тривав і тривав. Довелося зізнатися собі: до душі Григорій.
Він провів Лесю до поїзда.
— Я кажу вам до побачення, що означає, ми ще побачимось. З вашої згоди, звичайно.
— Буду рада.
Григорій приїжджав до Лесиного міста. Інколи вона їздила в сусідню область.
— Ма, — якось сказала донька, — а твій залицяльник кльовий.
— Ніно, кльовий — це для твого віку. Я б сказала — вихований, порядний. До речі, коли Григорій приїде наступного разу, не одягайся так виклично.
— Мені вже дев’ятнадцять. Бачила б ти, як декотрі мої одногрупниці одягаються!
Згодом Григорієві візити стали рідшими. Пояснював: багато роботи. Зате донька зачастила до сусіднього обласного центру. На Лесине запитання, що стало причиною такого раптового інтересу, Ніна відповіла:
— Набридло вдома на вихідних сидіти.
Якось Леся хотіла поїхати разом з донькою, проте Ніна запротестувала:
— Ма, я ж не сама їжджу, а з друзями. Подумають, що ти мене за руку водиш. Якщо хочеш, їдь сама, а я вдома залишуся.

Продовження читайте незабаром

"Рівненська газета" №15 від 11 квітня 2013 року