Небайдужий листоноша

Вслід за поворотом ще один крутий поворот і ось вже повітря свіже, гостро пахуче лісом, вище гірка, а на цьому болоті я всіх жаб перецілував, був малим шпінгалетом вірив у казки, шукав дива і в житті. Парне молоко пив? Пив. По деревам і огорожам лазив? О! Ще як! А скільки риби переловив у ставку, ніколи не забуду свого першого щупака.

Так добре було мені в сільському дитинстві, де кожен другий заядлий риболов і грибник. Взимку вставали на лижі і наввипередки гасали з ранку і до темноти! По суботам всі від малого до великого брали березові віники і йшли в лазню кісточки попарити і душу омити від гріха.

Коли змужнів, побачив Марічку Андріївну. Це тонка, ніжна душа з меланхолічними струнами, починаючий талант. Вона прийшла до нас в школу вчителькою музики і відразу ж запала в сердця багатьом парубкам. Один раз я вийшов потанцювати з нею вальс. Це був жах, все наступав і наступав їй на ноги, при кожному оберті мені доводилося дивитися вниз. Я був украй злий на свою незграбність і розчарований в самому собі. До цих пір пам'ятаю, як нервував і був збитий з пантелику тим, що відбулося. Тоді крім зубоскала я справляв враження безмовно закоханного, і сьогодні хотів було заїхати до неї, поголився ще з вечора, але… Хто я - звичайний провінційний хлопець. У мене немає ні гроша за душею. А вона перша красуня, розумниця, тому у таємниці дивлюся на неї як на щось заборонене.

Океан-мрія

Ну, все, досить нудьгувати, все правильно, треба працювати і я вирішив людям радість розвозити, благо літо за вікнами і я вільний від навчання. Обертаються колеса велосипеда, і звично обертаються педалі, зі мною мрії і сердце повне чарування і збентеження. Намотував сотий круг, коли заглянув до товариша, для якого дружба - залізний аргумент. Надав йому приблизно те саме, що всім (газети, журнали). Дружище, постав підпис…

Хвилиночку, Ромку кинуло в сміх, від чого він ледь кип'ятком не поперхнувся. Чуттєві губи витягнулися вперед, ставши так, як для поцілунку, а язик сам вистромився з рота: Стоп! Стоп! Стоп! О це ти, поштарем, не густо… Та стріла пролетіла повз, навіть не задівши шевелюри. Як тільки сонячні зайчики розповсюдилися на всю округу, ой, і наслухався я. Мені набридло бути блазнем. Ні, ні я давав слово честі… Соромно на батьківській шиї висіти. Дев’ять десятих нашого везіння залежить від бадьорості духу. Наскільки ми вміємо бути щасливими, настільки ми щасливі.

Тут слухач в особі офіціанта підлив пару грам улюбленого чаю і я розігрівся ще дужче, у попихах попрямував в будинок до своїх сусідів. Чекаю хвилину, дві, три… Зі свинарника вилазить бабця Фроська. Вигляд у неї був дивний, сивий чубок вибився з-під хустки. Короткі вії були напівопущені, вона протерла рукою повіки, називається прокинулася. І перше, що, у вухах продеренчало: Забирай це «базікало» назад або кинь на колонку та йди з Богом. Немає в мене часу на тебе, в сарай треба топати годувати козу. І коли та продовжувала запускати між лопаток слова важкі двері голосно брякнули вслід за моїми незадоволеними гуліверськими кроками.

Мужчина дощу

Вчасно абстрагований від зовнішніх аспектів буття флегматик Толя зпустився з даху на землю, краєм ока подивився на мене і підійнявши великий палець лівої руки верх неквапливо, навіть лениво усміхнувся. У приклад іншим він вважався справжнім куркулем, якому скелі Довбуша по лікоть. Друже, не звертай увагу на її розмови. Знаю, з тутешніми бабусями буває важко, та саме вони тягнуть на собі все село.

Його коментування було доречним, просякнутим змістом, але занадто розтягнутим у інформаційному просторі. І ось я не витримав: А як там Марічка поживає? А ти запитай в неї сам. Яким було моє задоволення почути добре знайому мелодію вустами Марічки. Я просто приріс до свого сідла. Настрій різко покращав.



Вона йшла по вулиці і звонисто співала «Ой, у вишневому садку». Слабкий вітерець обдував її русяві коси, які так часто заходили в мої сни. І покотилися смішки на тій же лавці напроти вікна, під тією ж вербою, і мій нерозгаданий лист написаний цієї ночі перейшов в її долоні. Я нікому так не писав, а їй написав: кохаю тебе…

Вона давно здогадувалася, що цей день коли-небудь настане, розхвилювалася як дівчатко. І зовсім скоро по щокам її одна за одною покотилися сльози… Спасибі за розпахнуте серце. Вона така відкрита до світу, каже мені спасибі.

О, Боже! О, це і є моє довгоочікуване щастя. Відтоді постійним поштовим адресатом стала моя Марічка. Хто стукається у вікна до неї тепер з гілкою бузка - це ж я, закоханий листоноша.