Було це в далекі буремні дев'яності

Було це в далекі буремні дев'яності, коли одна держава обвалилась, інша створена лише на папері. На питання що робити? куди бігти? і що тепер буде? відповідей ще не знали і, розгублені та покинуті напризволяще громадяни рятувались від безробіття, невиплат заробітної платні, гіперінфляції і хаосу, хто як міг, кому на що вистачало розуму.

Велика кількість людей почала гендлювати, будь-чим, будь-де, будь-як, аби хоч якась копійка. Гендлювали з різним успіхом, але з незламною хоробрістю засуджених до страти. Де спали, чи спали взагалі? Що їли, чи їли взагалі? Куди і як довго їхати? Якої ваги клунки тягати? Усе це значення не мало, якщо там можна щось продати і за ті гроші встигнути бодай щось купити дітям, поки гіперінфляція не проковтнула і знецінила кревно зароблене за одну коротку ніч, як це неодноразово траплялось.

… Оксана була саме з таких, невтомна, відважна і віддана мати двох дітей. Працювала у дитсадку викладачем музики, самі розумієте, фантастично престижна і високооплачувана робота у нашій державі у всі часи. Чоловік працював на заводі, але зарплатня не рятувала та й виплачували її з затримками. Тож жінка, засукавши рукави на своїх музичних ручках, пішла з роботи та узялась рятувати сім'ю від скрути.

Шість днів на тиждень торгувала на базарі в обласному центрі різним крамом. Але тут, як у будь-якій справі, були свої секрети. Той, хто мав хоч якісь колеса, мав фору перед рештою, адже у певні дні тижня, наприклад, коли в Рівному у понеділок вихідний, міг поїхати по великих селах або віддалених райцентрах, де базарні дні раз або двічі на тиждень. Люди там спеціально гроші збирають, цілими сім'ями йдуть скуповуватись, добре платять, бо великого вибору не мають. До того ж багато хто з них їздив на заробітки і платив за товар не купонами, а валютою, що було взагалі верхом удачі для торгівця. Адже з такою виручкою можна було спати спокійно.

Тож, маючи стареньку «копійку», тобто автомобіль «Жигулі» першої моделі, Оксана мала ту саму фору. По буднях їздила по районах сама, а по вихідних – з чоловіком.

… То був звичайний будній базарний день, звичайний десант на «кінець географії», себто десь глибоко у наше північне Полісся, чи то у Зарічне, чи то у Володимирець, чи у Дубровицю. Оксана встала в дві години ночі, а може й не лягала зовсім, хто його рахував, ті безсонні ночі? Загрузила свій крам в машину, поцілувала дітей, дала вказівки чоловікові, сіла за кермо і поїхала «на багатші села».

Машина старенька, дороги страшні, це швидше були не дороги, а напрямки, ніч, очі злипаються, втома дається взнаки, але ніжні музичні ручки уперто тримають кермо. Відступати нікуди, позаду – голодні діти, а що в житті може сильніше мотивувати жінку? Щоб не заснути, голосно співала пісень, в тому числі і тих веселих дитячих, яких ще донедавна навчала маляток у садочку.

У сім годин треба бути на місці, оглядітись, вибрати, де краще стати, розкластися, причепуритись і навіть таку-сяку усмішку встигнути начепити на обличчя. Українську жінку труднощами не злякаєш. Вона ледь жива від втоми повзти буде, але при зачісці та з підведеними губками.

Зійшло сонце, і день почався. Дав Боженька гарної погоди і люду на базарі ставало дедалі більше. Покупці поважно походжали повз прилавки та капоти машин, на які викладався товар, видивлялись, прицінювались, спілкувались з продавцями і з родичами, що їх супроводжували. Спочатку неквапливо йшли батько з матір'ю, старші члени родини, за ними діти. Базарний день в селі – це ж ціла подія, найбільша розвага за тиждень, можливість і людей подивитись, і себе показати.

- А по гілє то геті лапацони? – раптом почула Оксана.

- Що, що? - перепитала вона у жіночки, яка стояла біля її машини.

- Гілє то геті лапацони? – повторила своє питання жінка.

Оксана ошелешено подивилась на свій товар. Вона добре знала російську, українську, поїздки за товаром до сусідньої країни дали трохи польської, зі школи – шматочки англійської.

- Ну, «гілє» - польською «ілє» - то мабуть «скільки?» - швиденько збагнула Оксана.

- «Геті» - то, мабуть – «эти», «ці»,- далі працювала її думка, - А «лапацони», що воно таке?

Жінка уважно оглянула свій товар: штани, спідниці, колготи, взуття, шкарпетки, кофти, білизна. Все звичайне, звичне і буденне. Що з того всього може бути «лапацонами»? Безсонна голова відмовлялась видавати будь-які варіанти. І Оксана розгублено подивилась на покупчиню.

- Покажіть мені, будь ласка, про що ви питаєте? – ввічливо попросила вона.

- Та осьондово! – сказала жінка і вказала рукою на пару до болю знайомих кожному колишньому радянському громадянинові тканевих домашніх капців невиразного кольору.

- Да-а, отак проживеш ціле життя і не будеш знати, що ходив взутий у таке фантастичне взуття! – сама до себе посміхнулась Оксана.

Лапацони в той день виявились подарунком фортуни. Та сама жінка купила їх аж три пари, та ще дві спідниці, та ще білизни, та ще колготи і товсту теплу кофту. І заплатила доларами. Удача була неймовірною!

Одразу забулось усе - і втома, і безсонна ніч, і тяжкі сумки, і далека дорога. Назад летіла мов на крилах, знаючи, що зможе купити своїм пташеняткам і смачненького, і потрібного.

На все життя запам'ятала Оксана те чудернацьке слово «лапацони», бо звучить воно для неї і досі, як весела дитяча пісенька.

Ілюстративне фото із сайту chortkiv.te.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Звук 4. Боже поможи і Чесне слово
Звук 3: Дзвінок у двері
Звук 2: Богатырский храп
Звук 1: Люблю і Дякую