У Києві презентували серпанкові костюми, привезені з Рівненщини [+Фото]

Ще зовсім недавно відомий мовознавець А.П.Коваль писала про серпанок: «Тканини давно немає, а от слово залишилося…» Та за декілька останніх років воно не просто повернулося із небуття, а увійшло у сферу загального вжитку.

Саме на нашій історичній волинській землі, у Радивилові, і відроджують це унікальне серпанкове полотно, яке по праву можна вважати прототипом фатіну (тобто, тканини для весільного вбрання нареченої). І хто б міг подумати? Можливо, саме наш регіон мав настільки давні традиції, що власне тут і виготовляли найперші жіночі весільні костюми виключно із білого тоненького, прозорого, як туман, полотна!

Ви звертали увагу на жіноче весільне вбрання різних регіонів України? Так, це розшиті диво-візерунками сорочки, барвисті (а іноді аж строкаті) спідниці, фартушки, різнобарв’я стрічок та віночків. А на Рівненщині - це біле вбрання (до складу якого входила сорочка, спідниця, фартух та намітка), пошите із тонкого полотна білого кольору, із делікатними червоними смужками, а іноді – із вкрапленням синього.

На різних територіях України серпанок використовували переважно для наміток. А у нас – для пошиття весільних костюмів. Це й справді унікальні речі, неповторні за своєю красою, витончені; вони доводять, що наші предки мали високий естетичний смак, розумілися на прекрасному, прагнули до досконалості.

У серпанкові костюми, окрім весілля, вбиралися у перший день жнив, коли ішли гребти сіно, серпанкове полотно використовувалося під час релігійних свят, при пологах, ним обдаровували рідних, задобрювали русалок, використовували під час похорону.

Співробітниками «Центру дослідження і відродження Волині» вивчено десятки наукових праць щодо серпанку, аналізовано численні художні твори українських письменників, де серпанок згадується як загальновживана річ: «Від шлюбу і до самої смерті молода більше не розлучалася із серпанком». Серпанок вважався найдорожчим подарунком.



У народній пісні співали:

Перший подарок – тонкий серпанок.
Другий подарок – лисяна шуба.
Третій подарок – шовковий пояс.

Або:

Треба, козаче, три серпанки купити:
Одним серпанком мале дитя сповити,
Другий серпанок бабусеньці дати,
А третій серпанок самій треба надіти.

У ткацькій майстерні «Легенди Волині» (що в Радивилові), де працюють найуміліші «бджілки», уже пошили 8 повних, довершених серпанкових костюмів. Саме їх і презентували у Києві (а разом зі старовинними експонатами з різних музеїв – близько 20). Дослідники і знавці серпанку не ймуть віри, що вдалося відтворити серпанкове полотно, опанувати майже забуту техніку його виготовлення. А хто-небудь чув про кулю «гало»? Так-от, саме без неї взагалі не можна зробити справжнього серпанку.

Керівником «Центру дослідження і відродження Волині» є Володимир Дзьобак. Без цієї людини не було б зараз ані серпанку, ані повної колекції серпанкових костюмів. Він багато років поспіль вкладає свої силу і розум, ентузіазм та ініціативність, зацікавленість та бажання у відродження «легенди волинського краю» – у серпанок, що в нього зодягалася сама Мавка з «Лісової пісні» Лесі Українки. Він є і засновником Майстерні ручного ткацтва. Це він об’їздив усіх науковців і знавців серпанку, усіх ткаль, хто ще пам’ятає старовинну техніку виготовлення цього унікального полотна. І по сей час, не шкодуючи ні власних сил, ані коштів, повертає із небуття ту загублену перлину, яка скоро може стати візитною карткою Рівненщини. Адже наразі Центр працює над тим, щоб світова організація ЮНЕСКО внесла серпанок до реєстру нематеріальної спадщини людства. Керівник організації ділиться тими емоціями, що накопичились за кілька останніх років і згадує, як непросто було все організувати і розпочати, як шукали ткацьке спорядження, лляні нитки, до кого їздили за порадами, як навчали ткаль, хто долучався і приходив на допомогу… Десятки…, ні, сотні проблем виникали одна за одною. Але знаходили їх вирішення – і йшли тільки вперед.

Команди однодумців із Рівненщини (ЦДВВ і Майстерня ткацтва) та із Києва (Музей Івана Гончара) об’єднали свої зусилля і провели феєричну презентацію нашого волинського серпанку.





ФОТО З ПРЕЗЕНТАЦІЇ

За організацію і проведення презентації Центр особливо вдячний таким людям: Петру Івановичу Гончару (генеральному директору Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара»), Сусанні Карпенко (за її серпанковий спів), Мирославі Вертюк, Анастасії Панковій (за участь в організації свята та креативні ідеї), Аллі Миколаївні Українець (фахівцю одягу Рівненщини, досліднику серпанку, провідному спеціалісту Рівненського краєзнавчого музею), Раїсі Тишкевич (директору Сарненського краєзнавчого музею), Дем’янець Уляні Адамівні та її мамі Ніні Мусіївні (за кулю «гало»), Іванченко Наталі, пані Тамарі та Оксані (за організацію та допомогу у виготовленні колекції серпанкового одягу), Ігорю Перевертнюку (за допомогу у придбанні серпанкових артефактів, навчання, дослідницьку діяльність), Юрію Мельничуку (за сприяння, пропозиції та поради), Людмилі Хороновській та Михайлу Ходаківському (за роботу над поширенням проекту), Тамарі Ткач (за інтернет-супровід проекту «Волинський серпанок», завдяки чому він популяризується не лише в Україні, а й за кордоном).

Але особлива вдячність – ткалям та майстриням: Наталці Пусі, Мар’яні Олійник, Ірині Чучман, Галині Орищиній.

Першу частину проекту «ВОЛИНСЬКИЙ СЕРПАНОК» завершено! Цей скарб дослідили, відродили, створили унікальну колекцію серпанкових костюмів, презентували у музеях України. Про нього говорять, пишуть, запитують, ним цікавляться. І ми віримо, що ВОЛИНСЬКИЙ СЕРПАНОК здобуде визнання нематеріальної спадщини на світовому рівні, а наша історична Волинь поповниться ще одним великим центром туризму в Україні.

ФОТО З ПРЕЗЕНТАЦІЇ

До теми:

На Рівненщині створили одяг з ранкового туману за сторічною технологією [+Фото]

Волинський серпанок може стати візитівкою Рівненщини