Як рівненська журналістка зі «швидкою» чергувала: наркодиспансер буйних не тримає [ЧАСТИНА 2]

Водій здає зміну, а я, користуючись невеличкою перервою, йду в диспетчерську.

Там сидять три жіночки, які приймають дзвінки і спілкуються по рації з бригадами. Всі виклики у них записуються. Якщо у хворих якісь претензії стосовно невчасного приїзду швидкої, виклик можна прослухати і звірити час.

Наступний наш виїзд знову на лежачого п’яного. Їдемо у район Боярки уже з іншим водієм.

— Кінцева тролейбуса «двійки» на Боярці. Лежить під деревом біля якогось «Равлика», — каже Емілія Шафранська.

Знаходимо магазинчик «Равлик». Поруч курять продавці.

— Хто тут у вас лежить? — питають медики
— Хто лежить? — перепитують продавці. — У нас ніхто ніде не лежить.
— Це не ви швидку викликали?
— Ні, — відхрещуються дівчата.
— Ну і де він, той наш “равлик”? — члени бригади проходиться між деревами, шукаючи “клієнта”. — От так буває часто, що викликають, а як приїдемо, то нема вже нікого — встав і пішов.

Помічаємо двох нетверезих чоловіків на парапеті біля дороги. Один сидить, тримаючись руками за голову. Інший — щось йому розповідає.

— Он де він, мабуть, — каже фельдшер. — Ви швидку викликали?
— Я, — відповідає один з чоловіків. — От він впав і вдарився головою. Мало що...
— Болить голова? — питає лікар в чоловіка.

Отримавши ствердну відповідь, говорить фельдшерам завести його в машину. Там оглядає хворого, дає йому таблетки і каже, що треба везти в диспансер.

— Ну що там? — питає водій в лікаря, коли та пересідає наперед. — Будемо рятувати чи хай живе?
— Та хай, мабуть, поживе ще, — жартує лікар. — Але в лікарню веземо, бо бач, каже, що голова болить...

Звертаю увагу, що люди до медиків не так сильно “скачуть”, як до міліції.

— Бо “менти” їх хоч-не-хоч, а “приймають”... А ми примусово нікого не тримаємо. Не хочеш їхати, то йди собі... — пояснюють члени бригади.

Приїжджаємо в Рівненський обласний центр психічного здоров’я населення. Лікар "швидкої" передає п'яного черговому лікарю.

— Чоловіче, де ви живете? — питає лікар.
— Вдома живу...
— Де саме?
— Вдома...
— Ну де ваша “дома”?
— Ну вдома! Шо непонятного!
— За вами хтось може приїхати, щоб забрати?
— Хто?
— Ну жінка-діти? Друг?
— Не знаю.
— Що ви вживали?
— Га?
— Пили що? Алкоголь, питаю, вживали?
— Ну...випив...чуть-чуть...
— Скільки це “чуть-чуть”?
— 25 грам...

Заходить інший лікар з алкотестером.

— Дихніть в трубочку! Сильно дихайте. Алкоголь перевищує норму. Ви забагато випили. Ведіть його, закрийте, хай протверезіє.

Чоловіка ведуть в кімнатку на засуві, схожу на “грецький зал” (так називають приміщення в рівненській міській лікарні, куди поміщають п'яних до витверезіння, — авт.). Лікар заповнює папери в кабінеті чергового лікаря, а я розмовляю з медиками з диспансеру на вулиці.

— І довго ви його тут будете тримати?
— Поки не протверезіє. А там хто його знає... Може, буянити почне, двері виносити. У нас тут постійно таке. І куди таких дівати?
— Та я знаю, що нема куди...
— Міліцію викликаємо, але поки та міліція приїде... Та й толку з неї, їм теж нема куди їх везти.
— Вони на три години тільки можуть затримати.
— Ну. Ото відмінили витверезники, і що тепер? Ви напишіть в своїй газеті, що це велика проблема, коли витверезників нема. Вони (п'яні, — авт.) нам тут буянять до ночі і доводиться просто випускати на вулицю. А що робити? Хай додому йде. І то велике щастя, якщо дійде, а не пригоди почне шукати.
— Та знаю. Сто разів про це писала ще як з міліцією працювала.
— А толку, да? Люди прочитають і забудуть.
— Во-во...
— Хай би хоч міська влада звернула увагу.
— Це ж не місцева проблема. Це проблема законодавства.
— Ну то хай би звернення якісь писали, це ж не діло.
— Хай би. Чого ж ваше керівництво не звертається нікуди? - ставлю наостанок риторичне питання і сідаю в “швидку”.

Як рівненська журналістка зі «швидкою» чергувала: злі собаки і п’яні чоловіки [ЧАСТИНА 1]

Як рівненська журналістка зі «швидкою» чергувала: п'яного і буйного батюшку доставляли до лікарні з «беркутом» [ЧАСТИНА 3]