Успішні жінки Рівненщини. Світлана Богатирчук-Кривко: "Не треба боятися змін"

Депутат чотирьох скликань (двічі у міській раді Рівного, двічі – в обласній), заслужений працівник освіти України, кандидат економічних наук, член української делегації у Раді Європи, експерт Ради Європи з питань місцевого самоврядування, голова регіонального відділення Спілки землевпорядників України... "Жінці набагато складніше, ніж чоловіку, пробиватися у житті", – вважає Світлана Богатирчук-Кривко, яка нині займається виключно громадською роботою, і охоче ділиться секретами успіху.

– Чому є визначення "успішна жінка", а нема – "успішний чоловік"? Бо чомусь вважається, що саме чоловік прийшов на цю землю робити кар'єру, забезпечувати сім'ю. Наше суспільство не звикло до того, що у жінки можуть бути якісь інші завдання, окрім того, щоб народити дітей і бути сімейною берегинею. І коли жінка досягає чогось у житті, її швидше можуть обізвати кар'єристкою, ніж чоловіка. Навіть, коли під час передвиборчої кампанії приходиш і починаєш розповідати: "Маю знання, вміння, досвід, зв'язки не тільки в Україні, а й у Європі, і можу бути для вас хорошим депутатом", то часто ставлять питання: "А хто у вас варить вдома борщ?". Чому чоловіку не ставлять питання: "Хто у вас вдома кран ремонтує?" І мабуть, тому й намагалися ввести на останніх місцевих виборах 30-відсоткову квоту для жінок у партійних списках, щоб усі зрозуміли, що життя змінилося і жінка на рівні з чоловіком встигає і народити дітей, і зробити кар'єру. Повірте, у більшості жінок кар'єра не буде на першому місці. Це буде відбуватися паралельно. Я народжувала своїх дітей у молодому віці, ще коли у школі вчителем працювала. І ніколи не задумувалася, чи будуть вони заважати мені у кар'єрі. І в більшості жінок так само.

Богатирчук-Кривко Світлана Кирилівна (ДОСЬЄ)

– У чому секрет вашого кар'єрного успіху?

– Я не робила кар’єри, просто добросовісно працювала. Забезпечувала якісну роботу на ділянці, яку мені доручили. Мала для того хорошу теоретичну підготовку, щастило на людей, які працювали поруч. А ще я жодного щабля у професійному зростанні не переступила. Спочатку вчителем у школі №23 працювала. Потім була наймолодшим вчителем-методистом в Україні. У 28 років стати ним при тій системі було досить складно. Вже тоді публікувалася, готувалася захищати кандидатську. Так вийшло, що мене помітили й запропонували піти у міське управління освіти інспектором шкіл. Потім була заступником, начальником управління, заступником міського голови. І переконана, що проходити ці щаблі треба, щоб, коли приймаєш рішення, добре розуміти, що твориться в галузі, якою тобі доручили управляти.

Ще, мабуть, не треба боятися щось змінювати у житті. Коли у 2008 році мені довелося піти з міськради, вирішила зайнятися чимось таким, що зовсім відрізнялося від моєї попередньої роботи. Знову пішла навчатися, отримала ще інженерну освіту, крім педагогічної. Оскільки через сімейні обставини мені не вдалося захистити кандидатську дисертацію, коли працювала в освіті, поставила собі за мету зробити це. Захистилася за спеціальністю "економіка природокористування". І управління Держземагентства, яке очолювала тоді, було першим в Україні за результатами роботи. Тобто не треба боятися щось змінювати. Ми знаємо закон росту: кожні 5-6 років потрібно щось змінювати за вертикаллю чи горизонталлю: або вчитись, або змінювати роботу.

Рівнянка Світлана Богатирчук-Кривко втретє представлятиме Україну в Раді Європи

Ще, мабуть, у мене спрацьовує комплекс круглої відмінниці. Адже і школу закінчила на "відміннно", і педучилище, й обидва інститути – з відзнакою. Постійно ніби комусь щось доводиш. Хоча це так лише здається. Насправді найбільше переконуєш сама себе: я це зможу і зроблю. І, мабуть, несподіванкою для області стало те, що я очолила список нового проекту – Партії конкретних справ. Бо багато відомих політиків області мені чесно зізнавалися, що думали, що моя політкар'єра закінчилася. Але була команда. Було бажання ще раз довести: раз ми взялися за справу, то маємо виграти. І звичайно, те, що в обласну раду не пройшли більш крупні партійні проекти, які постійно піарилися на телеканалах України, а наш регіональний проект без такого піару пройшов – це був шок для багатьох в області. Це ще раз говорить: не треба боятися братися за щось нове.

– А як щодо успіху в сім'ї? Чи не страждає вона через успіх в кар'єрі? Чи не ревнує чоловік до роботи?

– Ми з Михайлом прекрасно одне одного розуміємо, бо, окрім того, що ми – чоловік і дружина, то ще й справжні друзі. Хоча іноді маємо різні погляди на те, що відбувається у житті, але Михайло завжди підтримує мене, за що я не бралася б. Й іноді більше вірить у мене, ніж я сама у себе. А на роботі чоловіки до жінок інакше ставляться. Мені доводилося весь час працювати з чоловічими колективами, і, повірте, що жінкам досягати успіху набагато складніше, ніж чоловікам. Не тому, що в них, окрім роботи, є діти, сім'я, господарство, а ще й тому, що наша область, як виявилось – дуже патріархальна. Я це відчула, коли були вибори мера Рівного 2008 року й один з відомих політиків сказав про мою кандидатуру: "Ну, якщо обирати місіс Рівного, то можна за неї голосувати". Мене це трохи різонуло по серцю. Але головне – на цьому не зациклюватися і сприймати з гумором.

– "Місіс Рівного" – теж неабияке визнання. Отже, чоловіки у вас бачать, найперше, вродливу жінку.

– Як публічна жінка, я ніколи не з'являюсь на людях без макіяжу, зачіски і підборів. Так уже звикла. Навіть перед своїми рідними: чоловіком, синами, внуками намагаюсь виглядати так, щоб їм приємно було на мене дивитися. А щодо чужих людей... Хтось мене бачив на біг-бордах, в газетах. Там завжди фото підкориговане, прикрашене. І як я можу бажання людей побачити таку жінку, як на фото, якось нівелювати? Звичайно, це диктує і стиль одягу.
– Що вважаєте своїм найбільшим успіхом, найбільшим досягненням?
– Сини – найголовніше досягнення. Ігорю – 36 років. Працює на "Рівнеазоті" заступником відділу. Петру – 32. Він – оцінювач у приватній фірмі. Молодший син одружений. У нього двоє дітей. Тож я маю двох онуків – Андрійка (6 клас) і Мишка (2 клас). Обидва навчаються у гімназії "Престиж". І нині у мене два найбільших бажання: щоб одружився старший син і щоб мені подарували внучку, бо я постійно у чоловічому царстві – і на роботі, і вдома.

Розмовляла Мирослава ОПАНАСИК.