У військових досить часто втрачалася людська подоба, - історія постраждалих від війни

Вікторія примостила на своєму паркані перед будинком плюшевого ведмедика, щоб військові бачили, що в будинку діти. Однак танкіст зупинився перед ним, свідомо навів на дім гармату й вистрелив…

Жінка з дітьми заледве встигла сховатися, і їх дивом не контузило. Того дня вони прийшли до свого будинку помитися, бо в попередньому сховку сиділи без води так довго, що шкіра дітей почала вкриватися висипкою.

Газу, води та світла на той час уже ні в кого не було. Вікторія наносила з колодязя води, натопила піч, нагріла хату й покупала доньку та сина. А тут обстріл і не один. Коли колона танків поверталася назад їхньою вулицею, то знову зупинилася перед її будинком і вдруге почалися постріли...

Добрі справи, що наближають перемогу

Вікна затулила старими дверима, але холод пробирався через усі шпарини. Дітей тієї ночі поклала біля печі, бо досить небезпечно було виходити з дому і взагалі кудись пересуватися. Сама лягла поруч. Але сон не приходив. Прислухалася до кожного звуку, що доносився з вулиці… Згадувалося все життя.
Вікторію у віці 16 років прооперували, та їй довелось пройти курс опромінення. Лікарі сказали, що дітей вона не матиме. Тому з чоловіком вирішили, що обов’язково прихистять дитину з сиротинця.

Розпочалося довготривале навчання з опікунства, збір необхідних документів, виконання умов, які держава поставила перед подружжям, і чекання. Чекати було найважче.
У 2016 році, коли в Україні вже йшла війна, Вікторія з чоловіком під час обстрілів переховувалися в підвалі. І тоді він їй сказав: «Знаєш, я не готовий усиновлювати дітей». На що вона відповіла: «А я готова. Значить, ітиму далі сама до цієї мети». Подружжя розлучилося.

Вікторія стала мамою у тридцять чотири роки. Спершу вона забрала до себе із будинку дитини десятимісячного Романа (від нього офіційно відмовилася біологічна мама). Коли побачила фото малюка, то сказала: «Це моя дитина»! Роман пахнув їй рідністю. Жінці інколи здавалося, що вона пам’ятає, як його народжувала. А коли побачила світлину Анюти (його рідної сестрички, якій виповнилося шість років), то мовила: «Це я в дитинстві». Згодом удочерила і її. Їхню маму на той час уже позбавили батьківських прав. Про тата дітей взагалі нічого не відомо.
Рідне місто на Донеччині, у якому проживала сім’я, на той час було фактично на лінії розмежування. Тому небезпек у їхньому житті виявилося надто багато. Дітворі не дозволяли навіть малювати «класики» на асфальті, бо ж військові бачитимуть, що тут є діти, і стрілятимуть. Малечі доводилося грати за допомогою умовних малюнків.

У військових дорослих досить часто втрачалася людська подоба. Коли вулицею з гуркотом їхала колона танків, діти вибігали на зустріч, щоб подивитися на техніку. А солдати відкривали по них вогонь…

Вікторія завжди мала запас усього, аби вижити під час бойових дій: гречку, макарони, сірники, свічки, консервацію. Коли доводилося переховуватися у підвалі багатоповерхівки, то додому їздила по продукти. Їхала на велосипеді і вголос молилася: «Я по їжу для своїх дітей. Їх вже один раз кинули – я не маю права це зробити вдруге. Боже, збережи!» Під час однієї такої поїздки потрапила під обстріл. Упала з велосипеда й шукала порятунок. Найбільше шкодувала, що під час падіння розбиралася банка з буряковою заправкою, бо ж діти так просили наварити їм борщу…

Маю свій фронт і допомагаю, як можу, - рівненська лікарка про внесок у перемогу

Сім’я виїхала до Дніпра, а вже наступного дня прибула до Костополя. Вікторія протягом усього часу не дозволяла собі плакати. У Дніпрі, коли вже зрозуміла, що дітям нічого не загрожує, упала на підлогу й довго ридала. Волонтери заспокоювали її ліками. А коли полягали спати й завили сирени, жінка з дітьми навіть не вставали. Бо то для них було так спокійно і незагрозливо на фоні всього того, що довелося пережити.

Вікторія - дуже щаслива мама. І вона цього навіть не приховує.
Привчає дітей до праці. Любить город і все, що з ним пов’язане. Вважає себе фермеркою, адже в минулому вигравала грант на ведення домашнього сільського господарства.
Перфекціоністка з дитинства, бухгалтер за освітою, бізнес-вумен у мирному житті, не боїться жодної роботи. Навіть підлоги миє на СТО, аби заробити грошей і прогодувати дітей, які стали їй рідними.

Вже третій потік: як у Рівному переселенців вчать української

P.S. Світлини сім‘ї у мене є. Опублікуємо їх після здобуття Україною перемоги... На них такі гарні діти! Власне, як і їхня хоробра матуся.