Коли в лютому 2022 року ворог пішов широким фронтом, Леонід, позивний «Кардан», не вагався. Без повістки, без закликів, він просто прийшов і сказав: «Записуйте».
Доброволець із перших днів. З полігонів — відразу на фронт. Донеччина, Костянтинівка, Куп’янськ, Сумщина — його військовий шлях пролягав через найгарячіші точки.
«На початку вторгнення сам пішов. Вивчали міномет — і відразу до роботи», — згадує боєць.
Спершу були полігони: Яворів, Рівне. Там вчилися працювати з мінометами — 80-м і 120-м. Координати, коригування, злагодженість команди. А потім — реальні позиції.
«Дрон висить — жужжить без упину. Бліндаж трясе, земля сиплеться зі стелі. Прильоти поруч, але тримались. Інакше — ніяк», — говорить він спокійно, ніби про буденність.
На передовій страх швидко перетворюється на ритм життя. Там, де кожен звук може стати останнім, людина або ламається, або загартовується. Леонід належить до других.
Сміх крізь біль
Війна не залишає простору для зайвих емоцій, але навіть у найтемніші моменти залишається місце для жорсткого, фронтового гумору.
«Було отруєння газом — у всіх боліла голова. Іншим разом приліт перекинув техніку. Витягли — і знову до роботи. Бо більше ніхто не зробить. Вижив — і добре».
Там, де щодня може статися будь-що, навіть сміх стає способом виживання.
Поранення, яке змінило все
Під час одного з виїздів накрило уламками.
«Оглушило — подумав, що ногу відірвало. Далі: турнікет, евакуація. У лікарні поставили апарат Ілізарова», — розповідає Леонід.
Попереду були п’ять місяців лікування, операції та боротьба з болем.
«Болить, особливо на холоді, але терплю. Знеболювальний не п’ю. Головне — живий».
Сьогодні він продовжує реабілітацію, крок за кроком повертаючись до життя.
Людина праці — і на війні, і в мирі
До війни Леонід був будівельником і трактористом — людиною, яка все створювала власними руками. І на фронті він залишився тим самим: працював так, як умів — злагоджено, точно, без зайвих слів.
«У житті все будував сам — і на війні працював так само. Людей не вистачає, роботи — тьма. Хто хоче до нас у підрозділ — завжди раді. Тримають прості роботяги. З такими — у вогонь та воду не страшно».
Найбільшою підтримкою для нього стала онука Олександра.
«Моя внучка Олександра — першокласниця. Каже: “Мені в школі подобається”. Читає й пише краще за всіх. За таких і стоїмо», — усміхається «Кардан».
Його мрії прості й дуже людські.
«Хочу на море. Хоч раз у житті. А потім — просто додому. Закритися в хаті, поспати, побути самому. Тиша теж лікує».
