Для мене патріотизм завжди пов’язувався з принципом робити улюблену справу, яка була б одночасно корисною для суспільства. Коли ти робиш улюблену справу, ти робиш її добре. Виконуєш роботу найбільш якісно ким би ти не був: підприємцем, вчителем чи робітником на заводі. Коли ця справа ще й корисна для навколишніх, то вона зміцнює громаду і країну, оскільки твій вклад у розвиток суспільства поважають.
Патріотизм – це, безумовно, вміння бачити стратегічну перспективу і мету, якої хочеш досягнути. Особливо важливим таке бачення є для політиків. В Україні, на жаль, політика часто зводиться до «швидкого гасіння пожеж», коли якась проблема вирішується тимчасово. Часто такі рішення замість подолання проблеми часто поглиблюють її. Вони не знищують корені проблеми, а лише маскують її.
Безумовно, що патріотизм — це також віра у правильність своєї справи. Інакше тебе легко зіб’ють з дороги критики, обставини, не сприйняття окремих кроків. Справжні патріоти приходять тоді, коли суспільство, держава мають значні проблеми. Це люди, котрі готові жертвувати своїм власним комфортним становищем заради реформ, без яких неможливе долання жодних економічних, соціальних, політичних проблем.
Реформа завжди передбачає ламання старих основ та будівництво нової системи. Якщо проводити аналогії з будівництвом, то спочатку потрібно здерти стару фарбу. Будинок під час ремонту виглядає не надто привабливо, проте відремонтований приваблює набагато більше, ніж до ремонту.
Саме небажання жертвувати своїм комфортом з боку українських політиків призвело до масового засилля популізму. Він дозволяв виглядати гарним в очах суспільства, самоусунутися від непопулярних кроків, бути «завжди добрим». Проте платити за такий «позитивний імідж» доводиться дорогою ціною. Популізм дає фальшиві цілі, не дає бажаного результату. Відтак патріотизм в устах популістів перетворюється у звичайну ширму небажання змінювати життя.
Значною мірою через бажання «сподобатися всім» і обирати прості шляхи, відмовлятися від правильного вибору заради тимчасової короткотривалої популярності, мало наслідком те, що за 20 років незалежності Україна мало просунулася у плані проведення глибоких реформ. Тому зараз ми маємо проблеми з судовою системою, економікою, формуванням сильної і дієвої влади.
Отже, відмова від будь-яких форм популізму теж є ознакою патріотизму. Патріот повинен прагнути зростання могутності своєї держави, а популізм веде до збереження старих проблем і руйнує державу.
Можна навести багато історичних прикладів, коли саме почуття патріотизму змушувало політичних і громадських діячів жертвувати прихильністю своїх шанувальників. Батькові «сингапурського економічного дива» Лі Куан Ю, доводилося переслідувати своє найближче оточення заради дотримання принципів верховенства права. Йому довелося йти на непопулярні кроки підвищення зарплати для державних посадовців. Без панування права він не бачив можливостей для переходу Сингапуру з країн третього світу до сучасної економічно розвиненої країни, а без нормального забезпечення державних службовців, не бачив, як можна подолати корупцію. Як засвідчила історія, ці кроки були правильними, але на той час — непопулярними.
Піти проти політичної логіки довелося і британському прем’єру Маргарет Тетчер, коли її уряд схвалив закриття збиткових підприємств вугільної галузі на початку 80-х років минулого століття. Лише десять років потому, коли Велика Британія міцно утвердилася у десятці найбільш розвинених економік, більшість британців зрозуміли, чому тоді Тетчер повелася правильно, коли політичну прихильність певної частини виборців пожертвувала заради перспектив своєї батьківщини.
Будівничий «великої Франції» Шарль де Голль відмовився від ведення безперспективної війни в Алжирі, хоча через це втратив підтримку серед військових. Йому належать слова про те, що коли доведеться обирати між симпатіями виборців та інтересами Франції, то він обере останнє.
Такі прояви найкраще, як на мене, характеризують поняття патріотизму. Можливо, врахувавши такий світовий досвід, нам також варто оцінювати громадських діячів, політиків, виходячи з інтересів громади, суспільства, держави. Тоді у владу приходитимуть дійсно ті, хто готовий бути відповідальним заради проведення непопулярних, але необхідних реформ — навіть ціною власної політичної популярності, оскільки розумітиме, що в кінцевому результаті отримає шану суспільства за правильні справи, зроблені у правильний час.
