26 лютого 2025 року поблизу Гуляйполя його життя обірвалося під вогнем ворожого “Граду”. Він не встиг урятувати — але не залишив побратимів. Загинули всі, до останнього подиху разом.
Владислав мав позивний MUSHKET. Його добре знали в 75-му окремому лицарському батальйоні “Mahno Group” 102-ї окремої бригади тероборони. Там його називали командиром з великої літери — розвідник, який ніколи не ховався за чужими спинами, який ніс відповідальність не лише за себе, а й за тих, хто йшов слідом. Відважний, сильний, рішучий — саме таким його запам’ятали товариші по службі.
До ЗСУ Владислав приєднався навесні 2024 року — добровільно. Йому не треба було наказу. Він відчував, що не має морального права стояти осторонь, коли на його землю прийшла війна.
“Його мужність і відвага не дали йому залишитись осторонь”, — каже Софія, його дружина.
Вдома на Владислава чекала родина. Софія — його любов, його опора. І маленький Мирон, якому 23 травня виповнилося два роки. Хлопчик зростає, тримаючи в серці пам’ять про батька. Про чоловіка, який мріяв навчити його бути гідним, чесним, відданим. Тепер Мирон знатиме: його тато — справжній герой.
Невимовний біль охопив і маму Владислава — Олену. Вона виховала сина, який був світлом у родині, добрим, справедливим, завжди готовим допомогти. Його втрата — це рана, яка не загоїться ніколи.
Після загибелі Владислава у той самий батальйон став до лав його вітчим Віталій. Він був для Владислава як рідний батько. І сьогодні, пройнятий болем, він вирішив продовжити справу сина — боронити Україну так, як це робив той, хто вже не повернеться.
Сім’я, побратими та сотні українців звертаються до Президента з проханням: присвоїти Владиславу Олексійовцю звання Героя України посмертно. Це не про нагороду. Це про визнання. Про те, щоб його ім’я навіки залишилося в історії країни, за яку він віддав життя.
«Я хочу, щоб його пам’ятали не тільки ми, родина. А вся країна. Щоб він був в історії. Він міг не піти туди і жив би далі. Але обрав — і не схибив. Для нас він був усім. Зараз його вбила клята русня», — говорить Софія, дружина Владислава.
Підписати петицію про присвоєння звання Героя можна за посиланням:
https://petition.president.gov.ua/petition/246972
Кожен підпис — це не просто цифра. Це знак вдячності. Це визнання. Це щира шана українцю, який жив і загинув із гідністю. І якого мають пам’ятати всі.
