Три роки матір чекала сина, боролася за його повернення, і він дотримав слова: повернувся.
Інна Гульчук, операторка введення даних на Острозькій дільниці «Газмережі», у найстрашніші дні повномасштабного вторгнення втратила одного сина, але не дозволила собі зламатися — заради іншого. Разом із чоловіком зверталася до всіх можливих інстанцій: військкоматів, СБУ, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, волонтерських організацій, міжнародних структур. Не пропускали жодної акції, писали листи, вірили, чекали.
І дочекалися. Напередодні Великодня Інна Вікторівна почула найочікуваніші слова: «Мам, я вдома, як і обіцяв». Спочатку про обмін повідомив близький друг родини. Потім був дзвінок від СБУ. І вже тоді — впевненість: Сашко повернувся.
«Тішився весь храм, — пригадує жінка, — ми саме йшли до церкви, і це було як справжнє Воскресіння».
А перше, що зробив Олександр, ступивши на українську землю — зателефонував матері. Сам розповідає з усмішкою: «Навіть засмутився, що СБУ подзвонило раніше за мене. Хотів зробити сюрприз».
Проте емоції — не повернулись одразу.
«За ті місяці неволі в організмі виробилася система захисту. Тому радів, але глибоко всередині — ніби хтось усе блокує», — каже хлопець.
Сьогодні Олександр проходить реабілітацію. Про своє перебування в полоні говорити не готовий. Це надто боляче і складно. Але має плани. Жити, відновлюватися, бути поруч із родиною, підтримувати побратимів.
Мама — поруч. Вона залишається опорою, коли настають важкі дні, коли спогади прориваються крізь тишу. А ще — готує каші для військових. Разом із сестрою вони організували в себе вдома «Мамину кухню», щоб підтримати ЗСУ. Бо, як каже пані Інна, «чужих дітей не буває. Особливо тих, хто сьогодні захищає Україну».
Ця історія — не лише про біль і втрати. Вона про незламність. Про силу обіцянки, про материнську віру, яка витримує навіть три роки мовчання. І про те, як важливо боротися — за кожного, хто в полоні, хто на фронті, хто чекає вдома.
