Перша розповідь – про молоду дівчину-бібліотекарку Тамару Гнатюк, яку небеса наділили силою відчувати слово, переливати емоції серця у віршовані рядки, розуміти душею те, що недоступно людському зору та слуху.
Вот он, третий звонок, сбросив занавесь вниз
Я стою на огромнейшей сцене…
Продолжается роль под названием Жизнь,
Дай мне силу, моя Мельпомена!
Тамара ГНАТЮК з Любикович, що на Сарненщині, юнка не просто працелюбна, щира й віддана покликанню бібліотекаря, а й надзвичайно талановита. З-під її творчого пера на світ народилося чимало віршованих перлин, котрі дивують своєю емоційністю та чуттєвістю.
«Поет – це художник, котрий творить свій світ, намагається відкрити нові горизонти, донести до інших красу за допомогою наймогутніших чар – слів», – переконана обдарована дівчина, котра цінує кожну мить життя, б’ється за своє щастя, здобуваючи його в нелегкій боротьбі. Про це свідчать поетичні рядки вгорі.
Дійсно, слова мають велику силу, котру не подолали віки, яку не зруйнували всесильні вітри часу. Слово може образити, заспокоїти і навіть знищити все на своєму шляху. Тому говорити правильно й обдумано – справжнє мистецтво, яке підвладне лише талановитим і відданим людям зі світлими думками та добрим серцем. Максим Горький писав, що поети мають велику силу мовити «красиво сказане, безстрашне слово правди». На таку мужність здатні лише люди, котрі не дивляться на життя крізь призму буденнощів, проблем, а щодня відкривають для себе щось нове, незвідане, таємниче, не бояться експериментувати зі словом, котре є одним з головних скарбів та набутків людства. Такою амбітною, вірною творчому поклику є Тамара Гнатюк – завідувачка публічно-шкільною бібліотекою с.Любиковичі.
Свій перший вірш Тамара написала на третьому курсі, коли ще навчалася в Рівненському державному гуманітарному університеті за спеціальністю «Бібліотечна справа». Він був присвячений незабутньому патріоту Володимиру Івасюку, який віддав своє життя на вівтар служіння народу задля збереження предковічних батьківських традицій, українського слова. Тамара Гнатюк – своєрідний корінець народного дерева. Вона спрагло поглинає колоритні особливості та звичаї, любить і вміє співати поліські пісні.
«Особливо ті, які передають самобутні діалекти, – ділиться думками дівчина, – адже я – українка, спадкоємиця наших славних пращурів, які прагнули створити історію так, аби нам добре було жити в сучасності. Коли до тебе приходить натхнення, ти починаєш усе відчувати зовсім по-іншому», – розповідає поетеса.
Саме тоді берешся все пропускати крізь фундамент душі аж до верховіття думок, сканувати людей натхненною енергетикою, відчувати їхні прагнення, описувати добро і зло, одвічні поєдинки правди й кривди, боротися за свої переконання й погляди, ховати у віршованих рядках крики відчаю чи втіху від нового, сонячного дня.
«Спершу кожен вірш зрозуміти нелегко, одначе коли вчитатися повторно, відчути авторський «поетизм», глибоку психологію, можна зрозуміти як цей вірш писався, що було на душі у автора, зрозуміти його, – каже молодий бібліотекар. – Я постійно маю справу з книгами, тому завжди стараюся бути в курсі новинок сучасності на полицях книгозбірень, проте, як і всі, маю свої смаки та вподобання. Серед поетів мені подобається щирість незабутньої Ліни Костенко та відвертість віршів Євгена Плужника. В них є щось особливе, котре до щему пронизує кожну клітину тіла, дає знати як нелегко жилося авторам. Серед прозаїків молода поетеса нещодавно відкрила для себе Марію Матіос та Люко Дашвар (Ірину Чернову), котрі є відомими авторами-романістами на книжковому ринку сьогодення”.
Кожен поет – по-своєму неповторний. Своя творча «родзинка» є і в Тамари Гнатюк. Її вірші (як українською, так і російської мовами) – планети щирості у Всесвіті безмежного добра. Їх хотілося б відкривати щодня все більше й глибше. Про щирість та непідкупність авторського мислення, відданість класичним традиціям світоглядної моралі свідчать поезії «Жебрак», «Любиковичі-Лісабон», «Пам’яті Леоніда Куліша» (вірш в авторському виконанні переміг на огляді-конкурсі читців-декламаторів пам’яті Леоніда Куліша), «Мгновенье», «Молитва на могиле друга», «Жизнь – театр», неповторність окриленого музою авторського світу та химерну безкордонність почуттів народжують в наших душах вірші «Тобі, осінньому», «Морфей», «Я люблю сигареты с ментолом». Це лише маленька частина безмежного творчого світу Тамари Гнатюк. Є в блокнотах обдарованої дівчини й поезії для дітей, світлі й життєрадісні, а головне – щирі.
Завершити розповідь про незвичайну особистість, майстриню, чудового організатора розмаїтих заходів та свят, співачку, книголюба й поетесу Тамару Гнатюк хотілося б уривком з її власного вірша, присвяченого пам’яті незабутнього світоча української поезії Леоніда Куліша. Ці рядки обпікають серце проникливістю й глибокою філософічністю думок про вічну силу поезії як суспільно необхідного для процвітання нації рушія:
Наперекір усім кордонам
Жива поезія звучить.
Хто зміг воскреснути у слові,
Той в серці вічно буде жить.
