Йому 40. Він — із Рівненщини. У цивільному житті мав роботу, плани, родину, як і тисячі українців. Та 24 лютого 2022 року все перевернулося. Юрій Герман, позивний «Гера», у перші дні повномасштабного вторгнення став до війська. Спершу він, як і багато хто, вірив у швидку перемогу. Але замість короткої кампанії — роки боротьби. І весь цей час він залишився там, де найбільше потрібен — на межі життя і смерті, у ролі бойового медика 104-ї окремої бригади Сил ТрО «Горинь».
Медик не за дипломом
Юрій не мав медичної освіти. Медиком став за наказом командування.
«Спочатку сумнівався, чи впораюсь, — пригадує він. — Але наказ є наказ. А далі — навчання у Старичах, іноземні інструктори, практика. І зрозумів: можу».
Справжні знання приходили вже на передовій, коли не було часу на роздуми.
«Головне — не панікувати. Навіть якщо страшно. Холодна голова — це шанс. І для тебе, і для того, кого рятуєш», — ділиться військовий.
Бойовий шлях
«Гера» пройшов Макарів, Бахмут, Куп’янський напрямок. Побачив сотні поранених і десятки смертей. Врятував багатьох, але з болем згадує ті моменти, коли не міг дістатися побратима.
«Ти знаєш, що він десь поруч, що ще можна допомогти. Але немає шляху. Це найбільше з’їдає зсередини».
З часом він навчився робити навіть найскладніші процедури, як-от крікотиреотомія — коли поранений не може дихати і треба миттєво розрізати горло, щоб вставити канюлю.
«Але без регулярної практики це лише теорія, — пояснює Юрій. — Нам бракує якісних манекенів, турнікетів, сучасних засобів для навчання. Бо на війні помилки фатальні».
Чому важливий турнікет
Юрій переконаний: більшість смертей на війні можна було б запобігти.
«Не куля вбиває, а крововтрата. І часто причина — неправильно накладений турнікет. Люди бояться затягнути, бо «боляче». А потім — пізно».
Тому він постійно навчає побратимів елементарній тактиці домедичної допомоги. Каже: навіть проста перевірка спорядження чи короткий тренінг здатні врятувати життя.
Побратимство і втрата
Для «Гери» війна — це не лише постріли й обстріли. Це насамперед люди. Побратимство він називає найбільшою силою на фронті.
«Тут ти довіряєш іншому більше, ніж собі. Бо знаєш: він прикриє тебе, а ти прикриєш його. І в цьому вся суть».
Та найбільше, що болить, — втрати.
«Можна витримати холод, голод, обстріли. Але коли втрачаєш друга — це лишається з тобою назавжди».
Попри роки на фронті, Юрій не будує далеких планів. Каже, що хотів би просто повернутися до родини, пожити тихо і спокійно.
«Зараз не думаю про майбутнє. Є сьогодні — і є ті, кого треба врятувати. А далі буде видно», — говорить він.
