Коли в Україну прийшла повномасштабна війна, Михайло Степанів не роздумував ані хвилини. Приїхавши з роботи, він просто попрямував до військкомату. Без пафосних промов, без зборів і дзвінків. Рішення було простим і водночас остаточним.
«Я думаю, всіх мало спонукати — війна в країні. Приїхав з роботи й одразу пішов. На другий день уже був у війську», — згадує Михайло, позивний «Майкл», як його тепер називають побратими.
З перших днів — на фронті
Його військовий шлях почався у складі 2-го батальйону 104 окремої бригади Сил територіальної оборони «Горинь». Відтоді — окопи, позиції, нескінченні ротації й короткі хвилини тиші між обстрілами.
Кожен день на фронті — це випробування, але водночас і глибоке переосмислення життя.
«Просто навчився цінувати життя. І взагалі — що ми їмо, чим дихаємо. Бували моменти, коли не було ні води, ні їжі. І тоді розумієш, що прості речі — найцінніші», — каже він.
З мирного життя — у реалії війни
До війни Михайло займався ремонтом будівель. Звична робота, пов’язана з фізичною працею, точністю й конкретними результатами. Усе здавалося звичайним і зрозумілим — допоки не довелося жити під постійними обстрілами й зустрічати світанки не з кавою, а зі зброєю в руках.
Перехід з мирного життя до військового став різким, але природним.
«Побратим — це людина, якій можна довірити життя. Хто поруч, той і є твій побратим», — говорить Михайло.
На фронті він усвідомив, що перемога тримається не лише на озброєнні чи техніці, а на людях. На взаємній підтримці, довірі, готовності прикрити одне одного. Там, де кожна секунда може вирішити життя, ця довіра важить більше, ніж будь-який наказ.
Родина — головна мотивація
У рідному домі на нього чекають дружина та донька. Їхні розмови — нечасті, але щирі. Цього достатньо, щоб не втрачати зв’язок і пам’ятати, заради кого він зараз у строю.
«Я ради них служу. Це — моя мотивація», — каже Михайло просто і впевнено.
Кожен дзвінок додому — як ковток повітря. Це не великі промови, а прості слова, які тримають людину на передовій. Сила в них — як у справжніх речах: непомітна, але незламна.
Про майбутнє — без ілюзій
Михайло не будує далеких планів. Він говорить про майбутнє стримано, без гучних заяв.
«Ще треба дослужити, а далі буде видно», — каже він.
Проте одне для нього очевидне: байдужим він не залишиться.
«Не забувайте, що йде війна. Легше боротися, ніж чекати. Бо якщо ми не будемо боротися — боротися доведеться нашим дітям», — говорить боєць.
Його слова короткі, але в них — впевненість людини, яка пройшла крізь страх, втому та випробування, але не втратила внутрішнього стрижня. Михайло не називає себе героєм. Він — один із тих, хто у вирішальний момент зробив єдино правильний крок.
Без зайвих гасел, без показного героїзму. Просто встав у стрій, коли це було потрібно найбільше.
