Минув рік відтоді, як у родині Опольських з’явилася тиша, яку неможливо заповнити.
«Рік минув, як спорожніло наше спільне життя…» — ці слова Ірини Опольської з її допису в соцмережах стали відлунням болю, знайомого тисячам українських сімей. Болем втрати, пам’яті й вдячності за кожну мить, прожиту разом.
Служба людям і країні
Дмитро Опольський народився 24 лютого 1988 року у селі Шубків. Усе його життя було пов’язане з Рівним: тут він навчався у ліцеї №8, тут опанував фах охоронника, тут створив родину. Але головним покликанням Дмитра була служба — людям і країні. Він працював у Державній службі з надзвичайних ситуацій, мав звання сержанта і ніколи не уникав найскладніших завдань.
«Він всього себе присвячував роботі, був у найгарячіших точках — у прямому сенсі цього слова», — згадує Ірина.
У 2021 році Дмитро був серед десяти рівненських рятувальників, які вирушили до Греції гасити масштабні лісові пожежі. У складі зведеного загону зі ста пожежників з усієї України вони працювали в курортному містечку Едіпсос на острові Евбея: рятували людей, оселі, ліси й природу.
Від ДСНС до ЗСУ
За плечима Дмитра — участь у ліквідації пожеж у Чорнобильських лісах, служба під час Операції об’єднаних сил, статус учасника бойових дій, відомчі нагороди. У серпні 2024 року він остаточно перевівся до лав Збройних сил України, зробивши ще один свідомий крок на шляху служіння.
Для рідних Дмитро був не лише військовим чи рятувальником.
«Найкращий чоловік, люблячий тато наших двох діток, надзвичайно добрий і щирий… Він завжди прагнув уберегти нас від усього поганого», — говорить дружина.
Саме таким його пам’ятають близькі: усміхненим, надійним, готовим підтримати й допомогти.
Навіки 36
28 грудня 2024 року солдат Дмитро Опольський загинув під час бойових дій на Бахмутському напрямку. Йому навіки 36. Та попри біль утрати, пам’ять про нього жива — у серцях родини, друзів, побратимів і всіх, кому він допоміг.
«Мені бракує твоїх порад, твоєї усмішки, твоєї підтримки. Але я вдячна за кожен день, проведений з тобою разом. Ти завжди в моєму серці», — пише Ірина.
Ці слова — не лише особисте зізнання, а й тихий, щирий пам’ятник людині, яка все життя віддавала іншим і віддала найцінніше — своє життя — за Україну.
