На міжнародній конференції з відновлення України — Ukraine Recovery Conference 2025 — особливою була участь ветерана Дмитра Полов’яна. У складі делегації Міністерства у справах ветеранів він представляв не лише державу, а й усіх, хто після фронту повертається до мирного життя з викликами — фізичними, психологічними, соціальними.
Після важкого поранення та полону Дмитро пройшов складну реабілітацію, а нині сам допомагає побратимам у цьому непростому шляху. Він добре знає, як відновлення залежить не лише від сили духу, а й від умов, у яких опиняється людина. Саме тому доступність — це не привілей, а життєва потреба, яку суспільство повинно забезпечити.
До війни Дмитро, уродженець Квасилова на Рівненщині, працював бригадиром на Укрзалізниці. Після повернення до роботи його робоче місце було адаптоване відповідно до принципів безбар’єрності. Цей приклад доводить: великі роботодавці можуть — і мають — створювати інклюзивні умови для працівників з інвалідністю.
Окрему увагу ветеран приділяє темі спорту. Саме адаптивний спорт став ключем до його фізичного й психологічного відновлення, а згодом і справою життя. Проте він підкреслює: більшість спортоб’єктів залишаються недоступними. «Є сила й бажання, але не можеш потрапити до зали — всюди сходи й жодної адаптації», — наголошує Дмитро.
Сьогодні він працює в центрі «Recovery» у Рівному. Тут реалізується принцип «рівний рівному»: ветерани допомагають ветеранам, розуміючи їхні потреби зсередини. Дмитро організовує спортивні змагання для ветеранів та людей із порушеннями мобільності, а також активно бере участь у формуванні місцевих політик доступності.
«Ветерани мають бути залучені до створення політик. Вони найкраще знають, що реально працює», — наголосив Дмитро Полов’ян зі сцени URC. Він також закликав міжнародних партнерів підтримувати ініціативи з розвитку доступного середовища: «Нам потрібна не тільки віра у зміни, а й фінансова, експертна та організаційна підтримка».
Виступ Дмитра — це нагадування: відновлення України має бути не лише масштабним, а й справедливим, інклюзивним і орієнтованим на гідність кожної людини. Мова не лише про відбудову будівель, а про створення суспільства, де кожен — незалежно від фізичних можливостей чи життєвого досвіду — почувається потрібним і цінним.
Безбар’єрність — це не тільки про пандуси чи ліфти, а про культуру ставлення: коли середовище й рішення враховують потреби всіх. Люди з інвалідністю не повинні пристосовуватись до простору — простір має бути зручним для них.
Голос таких ветеранів, як Дмитро, має звучати — адже саме вони щодня доводять: справжнє відновлення починається з поваги до людини.
