Сьогодні познайомимо вас з історією, яка проймає до глибини душі. Щирі роздуми Ольги Зайчук про те, для чого людству ці випробування та внутрішні карантинні переосмислення – читайте пряму мову рівнянки:
І знайдеш там, де не шукаєш, і зустрінеш там, де не чекаєш… Коли мені було 16, я зарікалася тут жити. Я хотіла поїхати якнайдалі і більше ніколи сюди не повертатися. Коли мила капронкові коліна в місцевому потічку. Бо впала. “Мої діти не будуть містити болото”, – приказувала при цьому… Багато води втекло в тому потічку, багато помилок було зроблено зі страху. Адже вернутися – означало фіаско, повну поразку, сімейне прокляття. Попри те, якось зачепившись за життя іншим боком, я багато років їздила автомобілем, діти мої ходили “2 метри” до школи. Про “це”місце не забувала, але й не рвалася сюди. Боліла часом генетична пам’ять, та страх переважав. Ця весна вкотре перевернула все. І не тільки в мене. Дійшов час зрозуміти, що все чого ми не приймаємо, що так старанно заховуємо в куточках підсвідомості та біографії, має над нами сильну владу. Є величезним ресурсом та веде до внутрішнього зростання. Просто без варіантів. Бере за руку і веде. Мусимо зростати через біль. Іти на страх. Прощати і приймати. От ми з дітьми знову на загубленому між світами і часом хутірці. Де скрипить прадідова верба, де так смачно весною пахнуть ранки, де птахи прилітають по графіку, а яйця лежать не в супермаркеті на полиці. Тут якщо хочеш солодкого – мусиш спекти. А хочеш їсти – зварити. (А й справді, може це проблема, якщо жінки забули як готувати, бо є доставка, тримати в руках голку, бо легше викинути, чоловіки забули як брати на себе відповідальність, бо є жінка. А чада, що таке ставати дорослими, бо є батьки і мама тата напряже). Тут найбільший дедлайн – не посаджена цибуля. А плани по обновках – скасовано до наступного сезону. Адже фешн Дей не відбудеться навіть у рамках Великоднього цвинтаря… Вірус, звісно, біда велика, але якщо це випало на наше покоління, то, певно, варт задуматися. В часі внутрішнього мовчання – перепросити Землю і близьких в тому, що навіть самі собі не зізнавалися. Згадати давніх друзів і смак хліба з цибулею, і зустріти цю весну, як справжню Божу ласку, на шляху до себе.
