24 лютого 2022 року його життя розділилося на «до» та «після». А вже наступного дня він зробив вибір, який визначив його подальший шлях. 25 лютого Олег Михальчук із Рівненщини, позивний «Ровер», прийшов до військкомату й став у стрій. З цього моменту почалася його служба у складі 2-го батальйону 104 окремої бригади територіальної оборони «Горинь».
Шлях від водія до медика
Перші місяці повномасштабного вторгнення він працював водієм — завозив бійців на позиції, евакуйовував поранених, доставляв боєкомплект. Це була важка, але вкрай потрібна робота.
«Спочатку був водієм — завозив і вивозив хлопців, боєкомплект, евакуації. Потім став бойовим медиком. У нас не було часу довго думати: просто робиш, що треба. Найголовніше — щоб усі повернулися», — згадує Олег.
Після служби на білоруському напрямку його підрозділ відправили на Донеччину. Понад півтора року — позиції, постійні обстріли, короткі хвилини затишшя, «туманні виїзди» під впливом ворожих систем РЕБ, ночівлі у бліндажах. Війна без прикрас.
«Найважче — це втрати побратимів. Але треба перемикатися та виконувати роботу. Без цього там не виживеш», — говорить він спокійно, але твердо.
Вибух, який змінив життя
9 березня, під час ротації, коли він виводив хлопців із позицій, усе сталося за секунди. Вибух, уламки, дим — і різка тиша. Коли «Ровер» отямився, побачив рану на нозі. Побратими діяли миттєво: наклали турнікет і евакуювали його під обстрілами.
У шпиталі Олег почув страшну новину — ногу врятувати не вдалося. Але зламатися не дозволив собі навіть на мить.
«Коли зрозумів, що ноги немає, вирішив одне — не здаватися. Бо якщо падаєш духом, то програєш. Протез — це не нога, але я вчуся ходити. Крок за кроком. У мене є для кого», — каже боєць.
Сьогодні він проходить реабілітацію, упевнено стоїть на протезі та вже повернувся за кермо. Його життєва енергія вражає навіть медиків і побратимів.
Родина як опора
У тилу на нього чекають дружина та двоє синів — 10 і 12 років. Саме вони стали його головною мотивацією.
«Вони спочатку переживали, а тепер пишаються. Кажуть: “Тато — герой”. І я мушу триматися заради них», — розповідає Олег.
Його мрія — добудувати будинок і вперше поїхати на море разом із родиною.
«Я ще ніколи не був на морі. Але колись обов’язково доїду. Сам, своїм ходом», — з усмішкою додає захисник.
Погляд на війну без прикрас
Олег говорить просто, без пафосу. Для нього війна — це не гучні слова, а щоденна робота та внутрішня сила.
«Якщо всі почнуть шкодувати, то хто буде захищати? Не можеш воювати — допомагай тим, хто може. Донать, підтримуй. Ми всі у цій війні», — наголошує він.
Він не називає себе героєм, не шукає слави. Просто живе, вчиться, крок за кроком долає шлях від поранення до нового життя.
«Перемога починається з внутрішньої стійкості», — каже «Ровер».
І ці слова звучать особливо переконливо з уст людини, яка пройшла фронт, поранення і продовжує рухатися вперед.
