Позивний «Демон» з’явився у Дмитра не випадково. Побратими кажуть: він тихий, холодний і безжальний до ворога.
Сам Дмитро лише знизує плечима:
«Так і є. Я не маю жалю до тих, хто прийшов знищити нашу свободу».
26-річний боєць родом із селища Заозер’я на Рівненщині. До війни працював експедитором на фірмі «БІСКОТТІ», де щодня розвозив солодощі. Жартує, що хотів зробити життя людей хоч на краплину солодшим, хоч сам солодке майже не їсть.
24 лютого 2022 року він не вагався ні секунди. Як тільки прозвучало оголошення про воєнний стан, Дмитро зібрав рюкзак і пішов у найближчий ТЦК.
«Не міг стояти осторонь. Сирени, обстріли, страх за рідних, які живуть недалеко від кордону з білоруссю… Було зрозуміло одне — іду», — згадує боєць.
За час служби Дмитро пройшов кілька найгарячіших напрямків. Спершу — охорона кордону з білоруссю, у 2023 році — оборона Часового Яру, потім — пекельні Кринки на Херсонщині. Сьогодні «Демон» служить поблизу Куп’янська у складі 1-го батальйону ТрО 104 бригади «Горинь».
Особливо важко згадує він бої в Кринках:
«Це були найдовші 78 днів у моєму житті. Постійні обстріли, штурми, напруга, відповідальність не тільки за себе — за всіх. Треба було не просто думати, а діяти миттєво. То було справжнє пекло».
Втім, найцінніше на фронті — це люди. Дмитро говорить про своїх побратимів з особливою теплотою:
«Мені пощастило. Вони такі, з ким не страшно розділити бліндаж, каву чи найважчі моменти. Вони не раз прикривали мене — і я знаю, що можу довірити їм життя».
Мотивація «Демона» проста й водночас найглибша:
«Розуміння, що ти потрібен. Що тебе чекають і кохають. А ще — мої побратими й командири, які завжди поруч і завжди приймають правильні рішення».
Удома на нього чекають батьки, друзі та кохана. Через рідкісні відпустки побачення тепер — справжня розкіш. Але він вірить: найголовніша зустріч — попереду.
Після перемоги Дмитро мріє про сім’ю, тишу і власну справу:
«Хочу двох діток — сина-захисника і донечку-принцесу. Хочу просто жити. Як до війни, тільки вже з сім’єю».
