Та насправді — це не новинка, а забута класика традиційної української кухні, що бере початок ще з XIX століття, а можливо, й раніше.
Секрет простий, як і сама народна кулінарія. Свіжовиловлених карасів спершу ретельно чистять, солять, іноді натирають спеціями чи начиняють цибулею або зеленню. Потім загортають у вологе сіно, викладають у посуд (глиняний горщик або деко), накривають зверху ще шаром сіна і випікають у печі або духовці.
Саме сіно, яке злегка тліє під час готування, надає рибі ніжного аромату диму, лугових трав і польових квітів. М’ясо карася стає соковитим, з легкою ноткою копченості, і при цьому не пересихає.
Вперше про такий спосіб приготування згадують у гуцульських і подільських кулінарних традиціях. У селах, де рибу ловили в місцевих ставках і річках, а сіном запасались на зиму для худоби, з’явилася ця проста, але геніальна технологія. Особливо популярною вона була на Покутті, Поділлі та Волині. У деяких селах страва вважалася частуванням «на гостя» — її готували до свят чи на приїзд поважних людей.
Сьогодні інтерес до запечених карасів у сіні зростає завдяки ресторанному руху локальної кухні. Дедалі більше українських кухарів повертаються до коренів, експериментуючи з давніми рецептами.
Страва підходить для запікання не лише в печі, а й у духовці — тож її можна повторити навіть у міській квартирі. Достатньо знайти сухе сіно з чистої місцевості — його можна купити у зоомагазинах або фермерів.
