Позивні на війні народжуються випадково. Іноді вони звучать кумедно, але з часом стають справжніми символами, за якими стоять історії життя і боротьби.
Так сталося й з Олегом із Рівненщини — бійцем 2-го батальйону 104-ї окремої бригади ТрО, якого побратими назвали «Зятем». Сам він пригадує, що ніхто особливо не планував цього — просто якось під час служби хлопці пожартували, і відтоді за ним закріпилося це ім’я.
Рятувати під обстрілами
З початку повномасштабного вторгнення Олег воював на Донецькому напрямку. Його батальйон понад рік тримав там оборону, витримуючи артилерійські й мінометні обстріли, атаки дронів та піхотні штурми. За цей час трапилося чимало історій — від драматичних до таких, що залишаються у пам’яті завдяки людській витримці та навіть гумору.
Однією з найважчих для нього стала евакуація пораненого з тяжким пораненням у сонну артерію. Часу не було, тож побратими поклали його просто на кузов машини, а медик дорогою тримав рану рукою, аби зупинити кровотечу. Під обстрілами, серед вибухів, вони їхали 14 кілометрів, аби передати бійця лікарям.
«Він кричав, все горіло довкола, але ми його довезли. І врятували», — згадує «Зять».
Робота, яка залишається «за кадром»
Та війна складається не лише з болю й втрат. Є й моменти, які залишаються у пам’яті як своєрідні символи незламності. Олег посміхається, коли пригадує випадок, коли на передову везли провізію. Дорогу накрили обстрілом, машина втратила гусінь. Вибиралися довго, важко, але зрештою впоралися — і навіть змогли завершити завдання.
«Було непросто, але ми тоді трималися на позитиві», — каже він.
Нині Олег служить водієм-електриком у 3-му взводі 5-ї роти. Його завдання — забезпечувати підрозділ усім необхідним: доставляти провізію, матеріали, обладнання, аби хлопці на позиціях мали змогу тримати оборону. Це робота, яка часто лишається «за кадром», але без неї неможлива стійкість фронту.
«Я більше вірю в людей»
У мирному житті чоловік працював механізатором, водієм, а останні роки — охоронцем. 24 лютого 2022 року, коли російські війська завдали ударів по Луцьку, він не вагався ані хвилини:
«Того ж дня пішли з села. І так до нині».
Олег родом із Дубенського району, села Глибока Долина. Там на нього чекає родина — дружина та дві доньки. Старшій — 24, вона вже працює, молодшій — 13, ще школярка.
«Дівчата кажуть одне — додому чекають», — зізнається він.
За роки війни «Зять» не раз переконався: найцінніше — це люди поруч.
«Я більше вірю в людей. Принаймні в тих, з ким тут служу», — каже він. Побратими стали другою родиною, адже саме разом із ними доводиться долати найважчі моменти.
Його найбільша мрія проста й зрозуміла: повернутися живим додому.
«Вже майже чотири роки не був. Хочу закінчення війни, а далі — ремонтувати, відновлювати. Вдома стільки справ», — ділиться він.
